Розбите дзеркало

— Хлопчики, могли б подзвонити, — голос Білявої йшов від грудей, тембр дуже заводив Ковбоя свого часу. — Обоє ж знаєте номер. Я ж знаходжу час, набираю кожного.

— Раз на рік, вітаючи з днем народження. Це ідіотська звичка, — буркнув Ковбой. — У мене нема бажання нагадувати тобі про себе.

— Цього року я тебе ще не вітала. Збиралася, все ж таки тридцятка, кругла дата.

— Зате мені пощастило, привітала з круглою датою, — озвався Борода. — Ти так і не пояснила, для чого це робиш.

— І ти висвистав мене сюди, аби поговорити про це? — пурхнула Білява, глянула на Ковбоя. — Я настільки всіх вас дістала, що ви обоє змовилися мене вбити? Тут, тепер?

— Ясно. — Ковбой нарешті опустив револьвер. — Тобі мало. Ти вирішила витягнути нас сюди, аби привітати особисто. Мусив здогадатися раніше. У нього, — кивок на Бороду, — фантазії на таке не стане. Я, грішний, чомусь вирішив — він зробився креативнішим. Не йдеш ти в ногу з часом, чуваче.

Слова мали вразити.

Та Борода пропустив. Навіть сіпнув головою, мовби даючи кпинам, мов дошкульним мухам, пролетіти мимо. Наблизився, спитав Біляву:

— Твої фокуси? Ніхто не зачепить тебе. Просто скажи — так чи ні.

— Пішов нахер. — У їхній компанії Білява вирізнялася любов’ю до лайки й могла загнути міцніше, ніж зараз. — Обоє туди валіть.

— Чекай! — Борода схопив її за лікоть.

— Грабки забрав, мудак! Приб’ю!

Білява замахнулася.

Нічого в характері не помінялося. Вона ніколи не погрожувала просто так, аби сказати. За словом слідувало діло, миттєво, і це змушувало вважати. Природа наділила Біляву, як більшість повненьких, закороткими руками. І все одно дотягнулася до обличчя кривдника, подавшись уперед і махнувши сильніше. Борода встиг вийти з-під прямого удару, але гострі пазурі все ж зачепили щоку.

— Дура! — Він торкнувся враженого місця, скривився. — От же ж дурепа!

— Здачі дай! — азартно заохотив Ковбой.

— Що у вас тут?

Тепер на вигук дружно повернулися всі троє.

— Знайомі всі лиця.

Надворі на розбитому ґанку стояла молода жінка в довгому темному плащі.

— Підстриглася, — мовив Ковбой.

— Зміна іміджу. Мені пасує?

— Ні, — вставила Білява. — Я тобі не раз це казала.

— Навіть якщо мені не буде чиєї думки запитати, без твоєї обійдуся.

Жінка в плащі скривилася, з неприхованою огидою переступила поріг. Пройшлася передпокоєм, зайшла до зали. Трійця терпляче чекала, поки Четверта прогуляється. Вона тим часом пройшла далі, з глибин почулося:

— Тут нічого не міняється. Я давно казала: бульдозера сюди треба.

— А якби все це раніше розвалили? — уголос запитав Борода. — Думаєш, нічого б не було?

Четверта виринула з темряви. Стала в проймі дверей, аби її бачили всі. Витягнула з кишені цигарки, покрутила пачку в руці:

— Вогонь забула в машині. Хто?

Ковбой розвів руками. Правиця все ще стискала револьвер.

— Це в тебе, може, запальничка? — кивнувши на зброю, гмикнула Четверта.

Відчувши себе нарешті ідіотом, Ковбой заховав зброю за пасок.

— У кого стріляємо? — не вгавала Четверта. — І тема з вогнем актуальна.

Борода вже підносив їй запальничку. Закуривши, Четверта випустила дим у стелю, заявила:

— Тут воняє.

— Тут завжди смерділо, — нагадала Білява. — Тільки тоді чомусь на це не зважалося.

— Тоді, народе, багато на що не зважалося, — кивнула Четверта. — Хто з вас такий сміливий? Кому припекло згадати молодість?

— Тобі. — Борода знову викресав вогник, подивився на рожевий гарячий язичок. — Я міг би здогадатися. Ти не вмієш брехати.

— Ну, скажімо, вмію. Усі присутні тут це знають, — Четверта знову затягнулася.

— Але ти єдина, кого не здивувало наше зібрання, — завважив Борода.

— Логіка залізна, — погодився Ковбой. — Справді, поки тебе не принесло, ми всі здивувалися одне одному.

— Ми давно не бачилися, — нагадала Четверта очевидне. — Ви всі забули: мене ніколи нічого не дивує. Мене важко здивувати.

— Можна, — вставила Білява. — Не така вже ти крута.

— Були часи, коли ти вважала інакше, — третя затяжка. — І так, можна. Але не часто. Не повірите: їхала сюди й знала, кого побачу. Аби ще знати, для чого. І потім, народе… Тут іще не всі.

Ніби у відповідь знадвору почулися швидкі кроки.

— О! — Ковбой багатозначно підніс указівного пальця. — Зараза, сам же міг здогадатися! Одного не вистачає. І хто ж там у нас?