Розбите дзеркало

Богдан мовчки наминав фірмову страву, запиваючи шкідливим, проте прийнятним саме під піцу напоєм. Лора сиділа поруч і говорила з Гайдуком. Узагалі-то Соколу подібні розмови слухати не обов’язково. Не тому, що від одного з кращих працівників берегли якісь особливі секрети. Просто його намагалися не перевантажувати надлишком інформації. Це могло заплутати, збити з пантелику, дезорієнтувати в найменш підходящий момент. Богдан завжди знав лише те, що мало для нього практичну користь, і такий підхід його влаштовував. Саме тому Лора сама вирішувала, коли поставити телефон на гучномовець. Зараз не той випадок. Але під сьому вечора почав сіятися дощик. У машині Лорі розмовлялося затишніше.

— Тобі погрожували, — почула в слухавці потому, як завершила звіт.

— Ти запитуєш?

— Запитань нема, все ясно, — відрубав Гайдук у своїй категоричній манері. — Вони тобі погрожували.

— Яровий був сам.

— Лоро, ти чудово все розумієш. Цей крендель переказав тобі вітання від тих, хто за ним стоїть.

— Тут Чернігів. Регіон історично називається Сіверщина, не Сицилія. А ти говориш про пана Ярового, мовби про якогось адвоката мафії. Не перебільшуй, Гайдуче.

Вона називала шефа на прізвище й «ти». Він її — на ім’я, коли все йшло рівно, і на прізвище — коли гнівався чи дратувався. Так склалося само собою, пішло відразу. Від колективу манеру не приховували. Вони взагалі ні від кого не ховалися, однаково трималися при всіх.

Майже як з начальством у відділі, на іншій службі.

В іншому житті.

— Не впізнаю тебе. Відколи недооцінюєш небезпеку?

— Мені особисто нічого не загрожує.

— Яровий недвозначно натякнув: із тим чортовим будинком зв’яжуть твою смерть, як не відступимося. Спишуть на місцеву активістку, яку вважають несповна розуму. Знаєш, ось зараз подумав: конкуренти можуть використовувати жінку. Підставили тобі її навмисне. Для того Яровий зістрибнув, без попередження переніс зустріч. Фактично влаштував вам із Соколом вільний час. Мали віконечко. Ну, ота казкарка туди пролізла.

— Навряд, — Лора лукавила, бо Гайдукова версія раптом здалася досить стрункою. — Нас ніхто не скерував до будинку спеціально. Я не доповіла секретарці в офісі «Ваги», куди подамося та де нас можна знайти.

— Ти або дурочку клеїш, або справді не розібралася до кінця, — шефів тон переставав подобатися Лорі. — В останнє не вірю, бо знаю тебе чотири роки. Значить, увімкнула наївнячку.

— Нічого я не вмикала!

Від різкого вигуку Богдан захлинувся колою, закашлявся.

— Що у вас там?

— Сокіл піцою вдавився, — Лора вільною рукою кілька разів стукнула того по спині. — Гайдуче, кажу, не ускладнюй. Нема ні першого, ні другого. Поїхати на місце, глянути на об’єкт — очевидна річ, коли раптом нема чим себе зайняти певний час. Можна загратися в козаків-розбійників настільки, що взяти мої слова за основу. Припустити: противник мислив так само. І Тетяну Помічну справді зробили частиною хитромудрого плану, залучили на свій бік, нацькували на нас, аби почати процес залякування. Але тобі треба самому її побачити, Гайдуче. Вона в таємні агенти не годиться.

— Ну, а з головою в неї як?

— Тут не до мене. Хоча, чесно кажучи, — Лора подумки перепросила у Тетяни, — я б поставила адекватність під певний сумнів.

— Ага!

— Не ага, Гайдуче. Ти просто в своєму житті не зустрічав фанатиків, зациклених на одній темі. Вони прикрі. Усюди лізуть, у кожну шпарину буквально. Та цілком безпечні.

— Добре, розберемося, — кинув Гайдук улюблене слівце на всі випадки життя. — Давай краще про тих, хто справді небезпечний. Тобі погрожували.

— Знову за своє, — наближався момент, коли надмірна Гайдукова турбота починала набридати. — Правильніше говорити про Ярового як про справді сильного противника. Швидше я налякала його.

— Чим?

— Можливістю передати будинок назад державі й захистити від знесення статусом пам’ятки.

— Хіба для них це новина?

— Супротивна сторона не розглядала цю можливість серйозно.

— Ми так само. Сама знаєш, тут більше блефу. Почнуть перевіряти…

— Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Він молодий, тридцять років. Та підкований, досвідчений, загартований ще не в таких боях. Через те й поміняв тактику.

— Здав назад?

— Поміняв тактику, — повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокіл запиває рештками коли останній клаптик піци. — Виглядає, що його клієнти не готові до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо.

— Якщо Яровий грамотніший, ніж ми вважали, до завтра щось придумає. Може, вивести його… ну… щоб не було…

— Гайдуче, нічого не хочу про це чути й знати.

Лора розуміла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нічого кримінального не стоїть. Ішлося про цілком законні, хоч і не зовсім етичні способи прибрати фірму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час біжить, тож будь-яка інша, терміново підібрана кандидатура справді буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий.