Окопні історії: фронтовий щоденник

Двадцять хвилин щоб прокинутися, одягнутися і знову дійти до поста.

І отак по колу, змінюючи один одного, чотири рази на добу, з дня у день.

Насправді на посту ми не стояли, а копали на кургані позиції, ходи сполучення між ними та шляхи відходу. Позиції перекрили шифером, утеплили мішками із соломою, поробили зручні сидушки і позавішували входи. Осінні ночі холодні, дощі ніхто не відміняв, та й зима не за горами.

Уже через кілька днів я перестав відчувати часові орієнтири, розрізняти вечір і ранок, плутав сьогоднішні і позавчорашні події. Сусідів по намету тижнями бачив лише під час зміни на посту і сплячих. Зате час — летить. Дурні думки в голову не лізуть. І хочеться на передову, там чергують раз, максимум двічі на добу. Курорт!

Добре, що рота забезпечення швидко розгорнула їдальню, бо налагодження решти побуту затяглося. Води вистачало лише на чай і руки помити. Про купання і прання навіть не йдеться. Усі цілодобово важко працюють, і вже на третій день у наметі почало штиняти потом. А за полем з бур’янами — поливальна водойма. Був сонячний деньок, і ми з Кривбасом, прихопивши мило і рушники, стали моржами. Незвично митися в крижаній воді, що аж зуби зціплює. Зате, коли переодягнулися у чисте і вигрілися на сонечку, зрозуміли — і тут не пропадемо.

Того ж дня бригада на допомогу 34-му батальйону на передову відрядила велику групу бійців. Від розвідки теж поїхало вісім чоловік, одна група. Пости і виїзди довелося ділити між тими, хто залишився.

Помалу почали приїжджати волонтери, які назвали наш базовий табір «Корівники». Назва прижилася і розлетілася по усьому сектору.