Українська Повстанська Армія 1942-1952
- Автор: Мирчук Петр
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія 1942-1952». Краткое содержание книги:
Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як сотн. Щука, як Головний Командир УПА, стає відомим як ген. Тарас Чупринка, як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом Роман Лозовський, а як Голова Проводу ОУН - під псевдом Тур). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.
Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.
Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
Ця політика Німеччини була визиваючим глузуванвим з українських державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу взагалі.
Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського національного організму йде безоглядний терор гештапа, що нічим не уступає, а нераз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно, насамперед проти революційної ОУН і її членів. В офіціозі ОУН "Ідея і чин" за 1942 р. та січень 1943 р. читаємо про це:
"Немов на фільмі бачимо... Ось в Миргороді на Полтавщині падає від німецької кулі Микола Лемик-Сенишин, заступник Краєвого Провідника ОУН, відомий з протестаційного вбивства більшовицького консуля у Львові в 1933 р., засуджений поляками на досмертну тюрму.
А оце в Кременчузі кладе свою голову редактор Петро Щепанський, пробоєвий націоналіст-самостійник, відомий діяч на Київщині.
В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак.
В Кривому Розі падає жінка-революціонер Ганна Максимець і віддає своє життя за Україну може один з найбільш визначних останньо діячів самостійників інж. Сергій Шерстюк.
На Волині гинуть Гриць Максим'юк-Кайдаш, Осип Бродич і другі, а на соняшному півдні України в Джанкой на Криму вмирають смертю героїв Любак Михайло, Боднарівський і Ванкевич.
В Києві розстрілюють Василя Щирбу, Сандецького і других, а оце громом вдаряє вістка про смерть на вулиці Столиці члена Проводу ОУН Дмитра Мирона-Орлика.
До цих кривавих картин долучуються не менш героїчні сторінки революційної боротьби і смерти наших Друзів, що віддали своє життя по німецьких тюрмах і концтаборах. Ось вони:
Проф. Андрій Марченко - визначна постать Волині, поет-революціонер, автор відомих націоналістичних пісень;
Мгр. Дмитро Яців - відомий кооператор і громадський діяч;
Др. Олекса Бандера і Василь Бандера - рідні брати Провідника організації;
Юліян Петренко - один з передових провідників українського робітничого світу;
Іван Равлик - визначний провідний член ОУН і видатна постать української революції. А дальше лава за лавою проходять відомі і невідомі Борці, члени і не члени Організації, визначні націоналісти-революціонери, поети, письменники, громадські діячі, сірі воїни нашого визвольного фронту боротьби, що в ім'я перемоги Ідеї України віддали своє життя.
Та на цьому не кінець. Бо ось дійшла до нас вістка, що знана поетка й одна з визначних індивідуальностей наших днів Олена Теліга разом з чоловіком розстріляні в Києві. Також знаємо, що в концтаборі Авшвіц догоряють десятки визначних українських громадян-націоналістів, а по тюрмах Кракова, Львова, Рівного, Києва і других міст караються сотні українців.
А до цього всього голодна смерть вже викосила тисячі, полон і каторжні табори праці сотні тисяч, а останньо фронт забирає нові, вже невідомі жертви".
("Ідея і Чин". Ч. 1, 1942 р. - ст. 2 і 3)
"Німецькі окупанти розстріляли слідуючих україців членів і нечленів ОУН в дні 27 листопада 1942 р. на полі Чортків-Ягольниця:
(Слідує список 52 українців, між ними: о. Павло Витвицький, мгр. Василь Мельничук, інж. Роман Сельський, др. Олекса Коссак, інж. Василь Попель.)
Того ж дня впало від німецьких куль у Львові 28 українців, між ними: Лапунька Омелян, Опарівський Лев, інж. Пясецький.
Розстріляні гестапом на ОСУЗ:
Степан Кумин - Кривий Ріг, Іван Потапенко - Валявка, Теодор Найдич - Кривий Ріг, Н.Вірлик (пс. Михайло Бурій) - Запоріжжя, Степан Держко - помер від побоїв у тюремній лічниці в Сталіно.
Дня 4 грудня 1942 р. згинув у Львові, замордований звірськими тортурами німецького гештапо б. Краєвий Провідник і член Проводу ОУН - сл. п. Іван Климів-Легенда".
("Ідея і Чин", Ч. 2, 1943 р.)
В фізичному винищуванні українського населення німці не ограничуються тільки до членів революційної ОУН, ні навіть до активних самостійників. Вважаючи українські землі теренами "дикого Сходу", якими західній світ мало, а то і зовсім не цікавиться, німці починають стосувати супроти українського населення зі ще більшою жорстокістю і в ще більших розмірах як у Франції, Чехії, Югославії чи Польщі - масовий терор. Для залякання всего населення гештапо арештує по всіх містах чільніших громадан як закладвиків і їх прилюдно вішає в відплату за будьякий спротив населення німецьким грабіжникам. А каральні відділи СС-ів руйнують цілі села, вимордовують безпощадно теж жінок, старців і дітей. Так, наприклад, коли на Поліссі й Волині появилися большевицькі партизани, які заатакували німецькі залоги, то не дивлячись на те, що українське населення не лиш не мало нічого спільного з ними, але явно ставилось ворожо до них і було об'єктом його переслідувань, німецька поліція в відплату за дії большевицьких партизан нищить до тла в 1942 р. українське село Кортиліси на Ковельщині, вимордувавши при тому біля 2.000 безборонного населення. Така сама доля стрінула в листопаді 1942 р. село Кам'янку, де гештапівські опричники вимордували 3.000 українського безборонного населення, село Цумань, де в масовій екзекуції розстріляно кілька тисяч українського населення з Цумані та дооколичних сіл, ок. 100 менших осель Полісся й Волині, а в лютому 1943 р. село Ромель, Олександрівського району, де замордовано ок. 400 жінок і дітей.
Фізичне винищування українського населення, переводжуване німцями в нечувано варварський спосіб, доповнюють масові вивози українського населення на примусові роботи в Німеччині. Набір "добровільного робітника" до Німеччини починається на всіх теренах України негайно після вмаршу туди німецьких армій: працездатна молодь, хлопці та дівчата, одержують від спеціяльних німецьких бюр набору ясиру іменний наказ зголоситись в найближчих днях "добровільно" на виїзд до Німеччини, з осторогою, що якщо вони не повинуються цьому наказові, то і вони і члени їх рідні будуть притягнені до найстрогішої відповідальности. Та на цьому не кінець: не задоволяючись таким набором "добровільних" робітників німці організують по містах людоловство, яке живцем нагадує те, що його практикували колись англійські піратські компанії в Африці для достави муринських невільників до Америки: певного дня, найчастіше в час ярмарку, коли до міста приїжджало теж населення сіл, німецькі поліційні частини окружували якусь дільницю і кого тільки зустріли на вулиці арештували й негайно відвозили до Німеччини на примусову працю, не дозволяючи йому навіть попращатись з ріднею, чи хоча б повідомити її про свою долю. Вирятуватись від такої "лапанки" могли лише ті, хто виказався відповідною посвідкою про те, що його праця на українських теренах є в господарському інтересі Німеччини.
При застосуванні таких методів, з українських земель, спустошених до того большевицькою окупацією, мобілізацією до Червоної Армії та большевицькою евакуацією, німці вивезли в скорому часі на примусові роботи в Німеччині ок. два мільйони українського населення. При цьому треба пригадати, що всі ці "добровільно" вивезені до Німеччини попадали в жахливі умовини трактування їх як "унтерменшів" гіршої категорії: вимоги праці максимальні, винагорода майже ніяка, харч та санітарні умовини жалюгідні, можливості культурного життя - ніякі. За недозволену зміну місця праці і навіть за спробу критики нелюдського відношення німецьких наставників чи "баворів" до "остарбайтерів" - "винних" засилало гештапо до концтаборів, де вони масово вигибали.