Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

От і цього разу, ти про всяк випадок тримав руки в кишенях, затиснувши в лівій ключі, а правою переминаючи якийсь папірець — обгортку від жуйки чи трамвайний квиток — дактильна дезорієнтація спокуси. Навчитися би розрізняти їх на дотик — квитки, обгортки, квитанції, перепустки, банкноти — безцінно-безіменний мотлох, що повсякчас виповнює кишені, гаманці, нотатники. Однак з роками виникають проблеми не лише з руками, а й з очима, печінкою, нирками та іншими органами відчуттів — (один лиш ляк, шляк би його трафив, не зраджує ніколи) — і от тебе вже не цікавить, як раніше, орнамент підлоги, чи ритм чорних цвяшків, якими кріпляться під стелею телефонні дроти, бо я (а отже й ти) наперед знаю історію цієї металевої мізерії, цих жалюгідних сутностей-в-собі[1], цих крихітних звіряток вічності, надто коротких однак для того, щоби пробити тонкий шар пластику і втриматися в штукатурці, бо того разу — як давно це було! — майстрам замість звичайних столярних цвяшків видали маленькі меблеві, і помічник телефоніста пооббивав собі всі пальці, доки не здогадався чіпляти цвяхи до дроту шматочками жуйки, і аж потім товкти молотком — це теж давалося не просто, принаймні пальці залишалися цілими, і ти якимось внутрішнім зором (завдяки мені) бачиш той один-єдиний цвях, вбитий настільки криво й недоладно, невдало і нездало, що він, продірявивши ізоляцію, мало не пошкодив тоненького мідного дротика, і тепер, доторкаючись до нього, мимоволі бере участь у приємно-потаємних рухах електронів, у контрабандному обміні зарядами, в завихреннях магнітних полів — у всіх цих електричних справах, за допомогою яких людський голос долає нелюдські відстані. Цікаво, чи впливає цей злощасний цвяшок на зміст, чи, може, інтонацію розмови, чи бодай на той-потой-бічний шурхіт, яким по вінця повні телефонні слухавки.

«Електрика — ілюзія акустики» — твоя глибокодумна дефініція. Ти все ще йшов.

Отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, при ньому, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, всеприсутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпотетичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи ЕХІТ. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели.

Згодом звідкись долетіло звучання радіо. Він почув його на сходах. Я знав, я бачив уже потрібну йому кімнату, звідки лунала музика, та він усе не міг збагнути, і почав помилково опускатися додолу, хоч треба було піднятися на два поверхи вище, звернути вліво і там, у ніші з парою дверей і двома позірно шкіряними фотелями (з одного вже хтось віддер кавалок пластикової епідерми, а в іншого на задньому боці спинки виднілось акуратно і не без орфографічного зухвальства виписане чудесне гасло: FACK YU), так от, у тій ніші потрібно було вибрати двері, ближчі до спокусливого лозунгу (такі невиразні, позбавлені навіть арифметики двері — жодної цифри, жодного натяку), втім немає потреби й вибирати, бо вони вже привідчинені, і можна побачити ту, хто тобі потрібна. Ту, хто.