Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
Визнаю, я був приголомшений. Приголомшений такою мірою, що лише за кілька хвилин зміг встати й вийти геть.
Зайшовши до суміжної кімнати, що колись правила дружині за спальню, я зупинився перед великим, аж до підлоги, дзеркалом і почав вивчати своє відображення. З сусідньої спальні долинало дитяче посопування.
Мені гаплик, повторював я про себе ошелешено. Я вже маю наступника. Мені кінець. Досі світ належав мені, і ось тепер — вступає він. Отже, я старію. Що зі мною буде?
Я спробував порахувати, скільки ж мені років. І розчаровано полишив це заняття. Цифри, здавалося, підтверджували мої припущення. Я розглядав своє відображення у дзеркалі. Видиме суперечило моєму висновку. Мій біологічний вік був, певне, менший за мої роки. Я все ще був вищий на голову-півтори від середнього зросту, живіт підтягнутий, постава струнка, як у молодості, коли я був гусарським поручником, у волоссі — довгому і геть сивому — іноді ще застрягали зубці гребінця. Обличчя гладеньке, без зморшок; зморшки на чолі — ознака праці, а не віку. Спостерігаючи за собою, нервово міряючи кроками кімнату й незмінно вертаючись до дзеркала, я бачив, що мої рухи й досі зоставалися м'якими й пружкими; пам'ятаю, як отак ось, під вечір, я заходив до дружини — тоді вона, бідолашка, була ще жива, — вона щоразу здригалася, бо не чула наближення моїх безшелесних кроків. Та й голос мій був ще по-молодечому пронизливий, наче свист меча, який, щоправда, трохи вже надщербився.
Отже, я стояв перед дзеркалом. Наразі збагнув, що це означає: вбитий наповал. Або ще краще: ніж у спину. Я тремтів від обурення й — зізнаватись чи ні? — від страху смерті. Я розглядав у дзеркалі своє довге біле волосся: ні, воно не лукавить. Та й гусячі лапки під очима, хоч би якими тонкими вони були. Перша ерекція мого сина як червоний прапорець — заборона, мовляв, бережися, далі прірва! Червоний вогник семафора: далі ходу немає! Цей манюсінький чоловічий орган став переді мною, наче гора, вкляк, мов скеля, поперед мене, перекриваючи шлях моїм пружким, нечутним крокам до, здавалося б, нескінченного майбутнього.
Я вперше усвідомив, що маю вмерти. Досі не вірив — бачить Бог, я не лукавлю. Як ожилий вулкан, ця колишня краплина сперми спалила моє особисте майбутнє.
Мене мало не тіпало. Навіть у випадках душевного потрясіння я завше давав раду своєму тілу, виявляючи почуття хіба що нервовим зітханням, рідше скреготом зубів чи різким ударом кулака по столу. А тепер у мене тремтіли навіть ноги. Я підсунув стільця до дзеркала, сів і продовжував себе розглядати. Зовні, здається, жодних змін. Однак маленька, вже готова до запуску ракета під ковдрою мого сина почала підніматися, перевернувши все моє єство. Тепер я дізнався й зрозумів: нове поглинає старе. Мені кінець. Ця мить так мене вразила, що того вечора я навіть не вийшов з дому, не маючи сил для спілкування з людьми.
Сподіваюся, що час моєї справжньої смерті я зустріну достойніше. Щоправда, під той час я ще дужче постарію.
Удар долі того вечора позбавив мене й звичного почуття гумору. Я серйозно поставився до себе, а отже, й до всього довкруж. На щастя, моя економка Жофі зайшла до мене й запропонувала приготувати вечерю, якщо я вже так засидівся вдома.
— Можливо, — відказав я.
— То я приготую?
— Не треба. Скажіть, Жофі, скільки ви заробляєте на кожній моїй трапезі?
— Що ви таке кажете?
— Ну хоча б приблизно… в середньому?
— Я вас не розумію, молодий пане.
Вона й досі мене так називала, хоча моє волосся вже давно посивіло.
— Я запитав, скільки в середньому ви щодня крадете у мене з кожної трапези? — мовив я не переводячи духу. — Чи робите це помісячно?
Я без сміху дивився на підняту в знак протесту тремтячу руку жінки, її рот, що судомно хапав повітря. Це правда, причин для веселощів не було.
— Скільки грошей ви вже накопичили в ощадкасі? — спитав я, дивлячись їй просто у вічі й чекаючи, коли ж вони, врешті, наповняться слізьми.
Але того вечора все було не в лад. Стара повільно опустила підняту руку, зненацька розсміялася глибоким, надтріснутим сміхом і, човгаючи ногами, посунула до мене своє важке, старече тіло. Стала за спиною і раптом поцілувала мене в тім'я.
— Знаєте, молодий пане, — мовила вона, — це поганий жарт, справді, він геть не личить для вашого віку. Якби я вас не знала вже бозна-відколи… Замість того, щоб дерти з мене лаха, ліпше зайнялися б вихованням цього малого паскудника…
— Що він знову накоїв?
— А-а… й вимовити сором.
— Ну?
— Хіба не він зазирнув сьогодні під сукню дівчині, що принесла сорочки молодого пана з пральні? Я ту пройду більше на поріг не пущу.