Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другая проза » Любий бо-пер!..
Любий бо-пер!.. - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Любий бо-пер!..

Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:

У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (Любий свекор) відчутні мотиви прощання з усім прекрасним і добрим, що було в житті. Тема повісті рідкісна в світовій літературі, це твір про людське старіння. Вивертаючи свою душу, Тібор Дері мовби зумисне заплутує читача, який не завжди може збагнути: письменник пише серйозно чи жартує, він зображає себе й своїх близьких чи це тільки художнє узагальнення…
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 50
Перейти на страницу:

Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола шиї, хутряна шапка набакир. Своє ветхе тіло він пакує у наймодніші лахи, аби не відстати від крутої молоді.

Я кидаю погляд на його довгий ніс. Потому дивлюся на небо. Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.

— Що ти там побачив?

— Горлицю, — кажу мрійливо. — Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?

— Читав, — відказує він. — Слабкий.

— Так-так, — кажу.

Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені — явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.

— Он вона! — кажу я, вдивляючись у небо.

— Друга горлиця?

— Не сова ж, — відповідаю. — З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.

— А я — в Пуркенсдорфі на дзвіниці храму святого Ієроніма, то був старий, хирлявий екземпляр, — повідомляє мій колега. — Однак її очі сяяли, мов карбункули.

— Карбункули? Це смішно! Ніби з лексики нашого великого класика Мора Йокаї!

— Авжеж, саме мов кар-бун-ку-ли! — повторює він наспівно, анапестом. — Коли ж це було? Понад чверть віку тому, мій друже! Точніше влітку сорок сьомого, у серпні.

Хизується своєю блискучою пам'яттю, мов карбункулом.

— У серпні сорок сьомого цього бути не могло, — кажу навмання аби потягти час, — тоді ще не видавали виїзних паспортів на Захід.

— Мені дали, — каже він, докірливо глянувши на мене, тоді схиляє голову, його рука знову починає намацувати кишеню. А я, ніби заворожений, не можу відвести погляду від його носа. На щастя, земне тяжіння вчасно торжествує перемогу, грушовидна крапля відривається від ніздрі й уже поблискує на вилозі модної дублянки. Я усміхаюся… та що там — я заходжуся реготом.

— Чого ти смієшся?

— Просто так.

А скільки це часу я живу удвох із сином! Тобто сам — з ним, на чолі поріділої процесії закостенілих спогадів, у доволі гамірному супроводі Тамаша. Але хіба самому було б ліпше? Жити сподіваннями, що колись, коли прийде моя черга, чиясь милосердна рука витре мої слиняві шмарки?

Я ще не потребую синової підтримки і не прагну її, однак він служить одиницею виміру мого тілесно-душевного згасання. Якщо я ще можу втямити його повсякденні дурні розпитування й вагання, отже, це ознака того, що я досі при здоровому глузді, і лише повільно, мов павук по павутинці, опускаюся до свого прийдешнього пекла. А втім, якщо не помиляюся, з Тамаша вийде здоровий, дріб'язково чванькуватий пересічний чоловік з пересічними бажаннями, які він повсякчас тамуватиме: про це свідчить його любов до порядку й гідна подиву правдивість. Помаленьку він видужає від благоговіння переді мною, коли з часом виявить, скільки я брехав у своєму житті, здебільшого в юнацькі роки, коли ще мав у тому потребу. Від цього, безперечно, його натура стане ще здоровіша. Я і йому пророкую довге життя, хоча, можливо, воно буде коротше за моє.

Розчулено думаю, наскільки шляхетно я поводився з ним по смерті його матері, коли він був ще немовлям, і значно пізніше, коли він самотужки задріботів ніжками. Я мовби хотів надолужити усі втрати свого життя, тобто одній особі символічно відшкодувати скоєне, можливо, всьому людству. Кожного Божого дня рівно о сьомій вечора — навіть якщо й мусив вистрибнути з ліжка коханки чи з-за картярського столу — я з'являвся удома в час вечірнього купання малятка й чекав, поки його покладуть до ліжечка, щоб він забрав у свої супроводжувані кишковими кольками сни образ схиленого над ним татуся. Аби не нудьгувати, я іноді відпускав няньку і купав дитятко сам. Підклавши долоню під його потилицю, я обережно колихав маленьку голівку над поверхнею води, з легкою відразою поглядаючи на рожеве тільце, що тремтіло й сукало ніжками, слухав крики, що своїм тембром нагадували тихі зойки його матері, коли вона ночами шукала втіхи в моїй постелі. Цей спогад мене спершу розважав, та з часом я полишив купання і зайняв місце батька й глави сім'ї біля колиски, а згодом — біля ліжечка.

Він уже був нічогеньким хлопчиком, коли якось, сидячи біля його ліжка й подумки малюючи риси матері над личком сплячої дитини, я раптом зауважив, як над його пахом припіднялося легке літнє покривальце.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 50
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)