Любий бо-пер!..

Скнарість? Це я — скнара?.. Таке мені й уві сні не привиділося б. Як я вже згадував, я вважав себе безтурботним, навіть легковажним, коли не було потреби економити надмір енергії та мізерні статки. Накопичення останніх, на жаль, не компенсує зменшення перших.

Зростання моїх років і прибутків призвели до зворотного результату: що менше в мене залишалося надій на майбутнє, то скупішим я ставав у теперішньому. Ніби збагнувши, що руйнування моїх клітин можна так-сяк підлатати форинтами, мої долоні стислися, й поволі, майже непомітно, я сам зіщулився тілесно і духовно. Долучився до нього й душевний шок, викликаний брутальним оголошенням війни з боку мого сина Тамаша.

Але одного дня мої очі відкрилися: під враженням від вервечки подій, хай загалом і дрібничкових, і подиву, ба навіть потрясіння, що їх супроводжувало, я усвідомив, що поводжуся стосовно себе геть недостойно. Мій біологічний вік не заслуговує на закостеніння старечими звичками. Гадаю, я ще замолодий для того, аби стати рабом звичок, хоча б тієї ж скупості, яка пасує лише моїм рокам. І хоч мені вже є що втрачати, та ще живе в мені надія на виграш.

Місце мого пробудження — квартира мого тестя. Свій власний портрет я аналізую зазвичай з дзеркала, котре являють мені обличчя моїх ближніх; з безпомильним тваринним інстинктом я відшуковую в них усі ті риси — оскільки вони дратують мене в дзеркалі, — які хотів би витравити з власного зображення. Отак людство, наче велика дзеркальна галерея, навчає мене, яким бути не треба, а отже, непрямо, яким бути слід. Звісно, зізнаюся, навчання дається мені не завжди.

Не часто зустрічав я людей противнючіших за мого тестя. Його присутність інколи так збурювала мій ніжний шлунок, що мене аж нудило. Тому, зрозуміло, що тещу свою, якій я симпатизував, я відвідував у той час, а саме в пообідню пору, коли сподівався не застати старого, тобто коли він ішов до улюбленої кав'ярні, щоб посидіти в товаристві своїх колишніх колег — банківських директорів. Найчастіше я заходив до тещі десь у перших числах місяця, з певною сумою грошей в гаманці, що призначалися їй на видатки по господарству. Відсутність старого в цей час видавалася бажаною, оскільки його панський гонор не дозволяв прийняти від мене гроші: у світі людських взаємин екс-директор банку визнавав лише принцип «даю — беру». Але найголовніше: чи зміг би він грати переді мною роль глави сімейства, якби змушений був визнати, що з часу зміни суспільного ладу в країні, тобто впродовж двох десятиліть, утримую його я, хоч і без особливого задоволення.