Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
Та все це загальновідомі речі. Я пишу про власне старіння, а не про вселюдське. Я не терплю старих людей мого віку, чиї звички, обертаючись дивацтвами, змушують їхнє оточення постійно чухати потилицю. Отже, слід з'ясувати, які з моїх глибоко вкорінених звичок можна видалити, тобто, розвиваючи попереднє порівняння, які ліпоми чи жировики в моїх духовних жирових тканинах не беруть участі в обміні речовин душі і їх можна вирізати хірургічним шляхом без небезпеки для життя. В ту мить, коли Тамаш розпочав облогу пострілом своєї гарматки, я ще сподівався, що мої очі й руки мене не підведуть і я зможу провести операцію.
Пригадую, як я вже тоді виявив у себе певні ознаки скнарості, ледь набухлі бруньки на стовбурі моєї старості. Старість?.. щоб я? десять років тому?.. ні, це неправильне слововживання! Хоч моє тім'ячко уже давно вкрите сивиною, але, по-суті, воно лише щойно заросло: тобто я написав кілька сторінок, які, враховуючи мою посередню обдарованість, вийшли майже досконалими. Звісно, серед моїх високошановних колег мало хто щось доп'яв, та, на щастя, зрідка траплялися й такі, які, читаючи їх, спадали з лиця. От під ту пору я й зауважив, що в рукописі подекуди пропускаю слова або не дописую наприкінці слова одну чи й дві літери. Я списав це на поспішливість — мовляв, необхідно якнайшвидше зафіксувати вдало побудовану фразу. Однак десь тоді зі мною сталося ще кілька оказій, через які я почав пильніше до себе придивлятися. Результат виявився приголомшливий: я з'ясував, що пропущені літери означали не що інше, як скнарість. Скнарість? Накопичення в моїх кишках — тобто в іншому, органічнішому пласті мого життя — так само вказували на мій зростаючий потяг до приватної власності.
Скнарість? Це я — скнара?.. Таке мені й уві сні не привиділося б. Як я вже згадував, я вважав себе безтурботним, навіть легковажним, коли не було потреби економити надмір енергії та мізерні статки. Накопичення останніх, на жаль, не компенсує зменшення перших.
Зростання моїх років і прибутків призвели до зворотного результату: що менше в мене залишалося надій на майбутнє, то скупішим я ставав у теперішньому. Ніби збагнувши, що руйнування моїх клітин можна так-сяк підлатати форинтами, мої долоні стислися, й поволі, майже непомітно, я сам зіщулився тілесно і духовно. Долучився до нього й душевний шок, викликаний брутальним оголошенням війни з боку мого сина Тамаша.
Але одного дня мої очі відкрилися: під враженням від вервечки подій, хай загалом і дрібничкових, і подиву, ба навіть потрясіння, що їх супроводжувало, я усвідомив, що поводжуся стосовно себе геть недостойно. Мій біологічний вік не заслуговує на закостеніння старечими звичками. Гадаю, я ще замолодий для того, аби стати рабом звичок, хоча б тієї ж скупості, яка пасує лише моїм рокам. І хоч мені вже є що втрачати, та ще живе в мені надія на виграш.
Місце мого пробудження — квартира мого тестя. Свій власний портрет я аналізую зазвичай з дзеркала, котре являють мені обличчя моїх ближніх; з безпомильним тваринним інстинктом я відшуковую в них усі ті риси — оскільки вони дратують мене в дзеркалі, — які хотів би витравити з власного зображення. Отак людство, наче велика дзеркальна галерея, навчає мене, яким бути не треба, а отже, непрямо, яким бути слід. Звісно, зізнаюся, навчання дається мені не завжди.
Не часто зустрічав я людей противнючіших за мого тестя. Його присутність інколи так збурювала мій ніжний шлунок, що мене аж нудило. Тому, зрозуміло, що тещу свою, якій я симпатизував, я відвідував у той час, а саме в пообідню пору, коли сподівався не застати старого, тобто коли він ішов до улюбленої кав'ярні, щоб посидіти в товаристві своїх колишніх колег — банківських директорів. Найчастіше я заходив до тещі десь у перших числах місяця, з певною сумою грошей в гаманці, що призначалися їй на видатки по господарству. Відсутність старого в цей час видавалася бажаною, оскільки його панський гонор не дозволяв прийняти від мене гроші: у світі людських взаємин екс-директор банку визнавав лише принцип «даю — беру». Але найголовніше: чи зміг би він грати переді мною роль глави сімейства, якби змушений був визнати, що з часу зміни суспільного ладу в країні, тобто впродовж двох десятиліть, утримую його я, хоч і без особливого задоволення.