У задзеркаллі 1910—1930-их років

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія — це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме — реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» — суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все — бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе — від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років — порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу — описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: «Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові — чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.