Сімнадцять спалахів весни

— Ваша релігія проти самогубства?

— Тому я й досі не наклав рук на себе.

— Що ви робитимете, коли вас позбавлять змоги проповідувати?

— Я віритиму не проповідуючи.

— А чому ви не бачите іншого виходу для себе — трудитися разом з усіма?

— Що ви називаєте «трудитися»?

— Тягати каміння для того, щоб храми науки будувати — хоча б так.

— Коли людина, закінчивши богословський факультет, потрібна суспільству лише для того, щоб тягати каміння, то мені нема про що розмовляти з вами. Тоді справді мені краще зараз повернутися в концтабір і згоріти там у крематорії…

— Я тільки ставлю запитання — а якщо? Мені цікаво послухати вашу приблизну думку, так би мовити, фокусування вашої думки вперед.

— Ви вважаєте, що людина, яка звертається до пастви з духовною проповіддю, — ледащо й шарлатан? Ви не вважаєте це за роботу? У вас робота — це тягання каміння, а я вважаю, що праця духовна є мало сказати рівноправна з будь-якою іншою працею — праця духовна надзвичайно важлива.

— Я сам за фахом журналіст, і мої кореспонденції зазнавали нападу як з боку нацистів, так і з боку ортодоксальної церкви.

— Ортодоксальна церква засуджувала їх з тієї елементарної причини, що ви неправильно тлумачили саму людину.

— Я не торкався людини. Я показував світ злодіїв і повій, які жили в катакомбах Бремена й Гамбурга. Гітлерівська держава називала це мерзенним наклепом на вищу расу, а церква назвала наклепом на людину.

— Ми не боїмося правди життя.

— Боїтеся! Я показував, як ці люди намагались приблизитися до церкви і як церква їх відштовхувала; саме паства відштовхувала їх, а пастор не міг іти проти пастви.