Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
Тут посол ляснув себе по лобі вдруге. Він згадав, що на прийомах у великого візира Алі-паші не раз бачив арапченя підхожого віку, років восьми. Того, либонь, усяких штук навчено. І якщо не поскупитися, можна те арапченя у візира перекупити.
А скупитись Петро Андрійович не буде, ні! Аби з цього полону вибратись. І справді, хіба це не полон? Прихований, але полон! До дому посольського яничарів приставили. Кажуть: почесний караул. А чого ж така шана одному московському послові? І щодня від султана всякі несподіванки та прикрі реприманди[3] дістаєш. Сина рідного султан не дозволяє в Москву відправити. Ну, хіба не бранці?
Посол дзенькнув у дзвоник і звелів запрягати карету: вирішив зараз же поїхати до великого візира на приватний конференц, а по-нашому сказати — на приватну розмову. Доки готували карету, посол, покопавшись у скринях, витяг шовковий, китайського рисунка халат.
Пан амбасадор знав, що з’являтися до великого візира з порожніми руками не заведено.
2
Коні, впряжені в карету цугом, були вкриті попонами з леопардових шкур. На головах коней розвівалися султани з пунцового пір’я. На панові амбасадорі був шовковий жилет, оксамитовий довгополий, на французький манір, каптан і русий, з буклями нижче плечей парик — двадцять дукатів за нього італьянам у Мілані заплачено. А поверх усього цього, незважаючи на пекельну царградську спеку, пан амбасадор накинув лисячу шубу, криту сріблястою парчею. Хай бачать константинопольські людці, що їде не проста людина, а царський стольник і великий посол. Проте кінні яничари, які гарцювали навколо карети, наганяли чорну тугу. В дорозі, в кареті — і то бранець. Гаразд, не довго лишилось терпіти, аби арапченя од візира добути.
Вибравшись з вузьких вулиць Пери, карета загримотіла по камінню Великого Базару. Від завалених харчем базарних крамничок у карету війнуло такою нудотною гниллю, що Петро Андрійович аж сплюнув:
— Душок міцніший за московський! Густіше пахне, ніж у нас на Красній площі від харчевних рядів.
Здавалося, весь сонячний, полум’яний Схід став велишим табором на неосяжній базарній площі. Хазяями почували себе смуглі сухорляві турки. Презирливо щулячи очі з віями, підведеними синьою фарбою, вешталися індуси в білосніжних сорочках. Виблискували зловісно очима, наче потай замишляючи розграбувати базар, араби в коричневих бурнусах і брудних, недбало намотаних чалмах. Пріли на палючому сонці у ватяних халатах киргизи і казахи. Кавказькі горці картинно клали руки па ефесн величезних кинджалів. Червонобороді перси статечно, мовчки сиділи серед своїх яскравих товарів — килимів і шовкових тканин. Верткі вірмени у високих конусоподібних баранячих шапках, навпаки, крутилися біля своїх крамничок, верескливо зазиваючи покупців. А напівголий веселий циган притяг на базар очманілого від спеки ведмедя. На потіху юрбі, що нестримно реготала, Мишка мляво показував те саме, що і в Москві: «як хлоп’ята горох крадуть» та «як п’яна баба під парканом лежить».
Численні ремісники тут же, просто неба, на очах замовників шили халати, виточували мундштуки з бурштину й чубуки з пальмового дерева, лудили посуд, кували шаблі та кинджали. І раптом юрба шарахнулася в різні боки. Утвореним проходом спокійно посунула овеча отара під охороною злих, худих вівчарок. Неймовірний гамір стояв над базарною площею. І в сонячному хисткому мареві весь Великий Базар, здавалося, тріпотів і колихався, немов хотів відчалити од брудної, смердючої площі і попливти до безхмарного густо-синього неба. А панові амбасадору ввижалося холодне червоне сонце над синіми снігами, чулися виск полозів, бурмотіння бубонців; голобельний кінь лебедем вигинає шию і кошенятами стрибають підпряжні…
Він полегшено зітхнув, коли карета підкотила до древніх, ще візантійських, з баштами та зубцями, мурів сералю. Тут треба було вилізти з карети і серальськими дворами йти пішки. Проходячи Баб-Гамаюн, Королівські ворота, прорізані в західному мурі навпроти Софійської мечеті, пан амбасадор думав, що нема чого туркам носа копилити перед московським послом: стародавні серальські мури не раз бачили запорожців, їхні широкі, замазані дьогтем шаровари й чуби оселедцем. Але згадав, що під цими ж мурами садовили на палі запорозьких отаманів, і підупав духом.
3
Реприманд (франц.) — догана.