Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
«Що тут такого, — подумала Берта. — Восени завжди так». Ніякого зв’язку з появою незнайомця, простий збіг.
Аж ось вона почула віддалений гуркіт грому, а по тому — ще зо три. З одного боку це означало, що ось-ось рине дощ, однак з іншого, надто якщо згадати місцеві повір’я, — можна було витлумачити й так, що то пролунав голос розгніваного Бога, невдоволеного збайдужілими до його присутності людьми.
«Певне, я мушу якось діяти. Адже той, кого я чекала, врешті-решт прийшов».
Кілька хвилин вона придивлялася й прислухалася до того, що діялося довкола: грозові хмари висли над містом все нижче, однак гуркіт ущух. Берта як добра, хоча й колишня католичка відкидала всякі повір’я й забобони взагалі, а місцеві забобони, що сягали своїм корінням древньої кельтської цивілізації, в лоні якої й виникло за сивої давнини містечко Віскос, — то й поготів.
«Грім — це лише явище природи. Якби Господь намірився звернутися до людей, він знайшов би інший спосіб, простіший».
Поки вона собі так міркувала, знову — і тепер уже зовсім близенько, гримнув грім. Берта підвелася, забрала свій стілець і ввійшла до будинку, щоб не опинитися під дощем, проте серце її несподівано стислося від незбагненного жаху, зрозуміти причину якого вона так і не спромоглася.
«Що ж я маю вдіяти?»
Знову їй захотілося, аби незнайомець якнайшвидше поїхав з їхнього містечка, бо вона вже надто стара, щоб давати раду собі самій, Віскосу, а головне — Господу-Вседержителю, — хай тільки проб’є час, і він, поза сумнівом, вибере собі для підтримки й опори когось молодшого. Все це — порожня маячня, — її чоловік полюбляв задля забавки вигадувати всяку всячину, щоб допомогти їй скоротати час.
Однак вона бачила диявола — і в цьому не було в неї жодного сумніву.
Диявола, що набув подоби людини із плоті й крові, в одязі подорожанина.
***
В одному будинку з готелем містилися: продуктова крамниця, ресторан, де подавали страви місцевої кухні, та шинок, куди навідувалися мешканці Віскоса погомоніти про погоду або про те, що нинішня молодь геть збайдужіла до життя села. «Дев'ять місяців — зима, решта три — каторга», — казали вони, маючи на увазі, що всього лише за дев'яносто днів треба виорати й засіяти поле, виростити й зібрати врожай, скосити й заскиртувати сіно, поостригати овець.
Усі місцеві знали, що живуть у світі, якого більше не існує, та при цьому вперто не хотіли погоджуватися з тим, що вони — останнє покоління хліборобів і пастухів, які впродовж ось уже стількох сторіч мешкали в цих горах. Рано чи пізно з’являться і в їхніх краях машини, і худобу тепер розводитимуть за тридев’ять земель звідси, годуючи її за спеціальним раціоном, і якась велика іноземна фірма, викупивши містечко, перетворить його на гірськолижний курорт.
Така доля вже спіткала всі довколишні містечка, один тільки Віскос не здавався. Справа, певно, була в тім, що надто сильне жило тут почуття обов’язку перед минувшиною й перед пам’яттю пращурів, які колись мешкали на цій землі й втолкували нащадкам, як то важливо — не коритися до останнього.
Приїжджий уважно прочитав реєстраційну картку, міркуючи, як її заповнити. З його акценту місцеві вирішать, що прибув він з якоїсь південноамериканської країни, тож можна написати — «Аргентина», — йому дуже подобалася її футбольна збірна. У графі «Домашня адреса» він зазначив «вулиця Колумбії», пригадавши, що є в Південній Америці такий звичай — на знак поваги називати вулиці й майдани іменами сусідніх держав. А ім’я собі він позичив у одного знаменитого терориста, що жив у минулому столітті.
Не минуло й двох годин, як кожен з 281 мешканця Віскосу вже знав, що приїхав до них чужоземець на ім’я Карлос, і що родом він з Аргентини, а живе в Буенос-Айресі, на славетній вулиці Колумбії. Хай там що, а ось вона, — перевага невеличких містечок: без усяких зусиль з твого боку про тебе відомо всім і все.
Саме на це, між іншим, і розраховував прибулець.
Він піднявся до себе в номер, розібрав валізу, — дістав звідти дещо з одягу, приладдя для гоління, запасну пару черевиків, вітаміни для підтримання імунітету, товстого зошита, в якому робив свої записи, і одинадцять зливків золота по два кіло кожний. Зморившись за цілий день на ногах, від сходження на гору й від тяжкої ноші, він одразу ж заснув, та все ж перед цим підпер вхідні двері стільцем, хоч і знав, що кожному з 281 мешканця Віскосу можна довіряти.
А вранці він випив кави, лишив у портьє одяг, щоб його віддали до пральні, знову поклав до валізи золоті зливки й рушив у напрямі гори, що височіла на схід від села. Дорогою він побачив лише одну місцеву жительку — якась стара, сидячи біля дверей свого будинку, провела його допитливим поглядом.