Чужинець в Олондрії (ЛП)

Джат — це зовнішня душа. Мені ніколи не подобалося, як виглядала та, що була моя: височезне чоло, на ногах кігті, довкола шиї мотузок з сухих конопель. Інші дженат були ближчі до прототипів. Пригадую, що Джомова була зодягнена в маленький камзол з червоної шкіри. Кімнатка, де вони жили, була мало чим більша за шафу і пахла смаленими травами й цвіллю. Як і більшість дітей, певний час я боявся дженат, бо вважалося — якщо твоя джат заговорила з тобою, то смерть твоя вже близько; але несерйозне ставлення до них у Тіомі вплинуло на мене й послабило мій страх, отож я більше не пробігав повз вівтарну кімнатку із затамованим подихом і калатанням серця. Та ба, дивний дрож охопив мене, коли я зазирнув туди і побачив босі мамині ноги у напівтемряві, її тіло в тіні, на колінах, у молитві. Я усвідомив, що вона молиться за Джома і, напевно, гладить маленьку фігурку в червоному камзолі, аби полегшити синові страждання ззовні.

Врешті, ті нещасливі дні скінчилися перемогою братової душі. Цілителі поїхали геть, прихопивши з собою гидкий сморід; дружина мого батька знову стала звично прикрою, а моє ліжко повернулося на місце. Єдина відмінність тепер полягала в тому, що Джом більше не сидів у кімнаті для занять і не слухав повчань нашого вихователя, а натомість блукав собі у патіо під помаранчевими деревами, ведучи приємні діалоги з птахами.

Після цього батько глибоко й турботливо зацікавився мною, своїм єдиним сином на цьому світі; адже не залишалося більше жодного сумніву, що я буду його єдиним спадкоємцем і продовжу започатковану ним торгівлю з Олондрією.

Раз на рік, коли врожай перцю вже був зібраний і висушений та зберігався у великих лантухах з грубої мішковини, батько разом зі своїм ключником Стеном і супроводом служників мандрував до Олондрії, на торговища прянощами у Бейні. Напередодні вночі ми збиралися в патіо, щоб помолитися за успіх всієї виправи і попросити в батькового бога — чорно-білої мавпи — захисту для них на тій далекій чужині. Мама дуже запопадливо бралася до цих молитов, бо вона називала Олондрію не інакше як Країною Привидів і стримувалася від плачу лише з тієї причини, що боялася, аби через її сльози корабель не потонув. Вранці наступного дня, після звичного сніданку з печеної курки, меду та фруктів, батько благословляв нас і поволі рушав, спираючись на патерицю, в сині світанкові тумани. Родина й домашня челядь проводжали його, йдучи слідом до воріт, де він, з допомогою сумного й мовчазного Стена, закидав на спину своєму зажирілому мулові сідло з білої шкіри. Мій батько, разом зі Стеном, який пішки вів його мула, творив голову велетенського каравану: за ним йшов гурт челяді, несучи на плечах дерев'яні ноші з високими стосами міхів з перцем, а позад них марширувала залога міцних наймитів з фільварку, озброєна короткими ножами, луками й отруєними стрілами. За ними хлопець вів пару віслюків, навантажених провізією й наметом батька, і нарешті — третій осел ніс мішок з дерев'яними брусками, на яких батько буде записувати комерційні операції. Яскравий батьків одяг, капелюх з широкими крисами і солом'яний парасоль ще довго було видно, поки караван торував шлях поміж будинків, затінених манговими деревами, і урочисто сходив у долину. Мій батько ніколи не обертався, щоб подивитися на нас, не робив жодних рухів, лише злегка погойдувався на хребті мула. Він плив крізь ранок з грацією кита: незворушний, неосяжний.