Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Де пташки?
Чужоземець не відповів йому, проте, здається, зрозумів: його гладке брунатне обличчя посумнішало, і він одклав сюрчок, торкнувшись листя кінчиками пальців у жесті відчаю.
Я не знаю, коли мама вперше приєдналася до них під квітучими деревами. Вочевидь, вона розпочала з того, що спостерігала, аби впевнитися, що її синові не завдають шкоди; іноді я бачив, як вона зупиняється перепочити, з опертим на стегно високим глечиком, і вдивляється в дерева, а в її чудових очах чорної лані чаїться тривога. З тіні долинали звуки пташиних голосів, легке посміювання олондрійця і звук голосу мого брата, що терпляче тлумачив:
— Ні, він блакитний.
Так чи інакше, мама почала заходити під дерева, можливо, щоб захистити сина — і якимось чином скромний вираз і сумні очі олондрійця пом'якшили її серце. У ті дні вона почала казати:
— Доброї б йому вдачі, тому нещасному привиду! Він занадто пітніє, а оті його штани, мабуть, перешкоджають вільному току крові.
Вона вже не падала на коліна при зустрічі з ним, а усміхалася й кивала на його низький уклін, аж одного ранку вказала собі на груди й промовила:
— Кіавет.
— Лунре, — охоче відгукнувся чужинець, торкнувшись своїх вузьких грудей.
— Лун-ле, — повторила мама. Її солодка усмішка промайнула — пір'їна на вітрі. Невдовзі вона, ніяковіючи, але з таємною гордістю, подарувала йому власноруч пошиті камізельку і пару штанів на його довготелесе тіло. Одяг був вельми ошатний: штани вільного крою й прикрашені узором з рожевої та золотої нитки, камізелька з вишитими блакитним чіткими контурами островів Тіом і Пітот. Чужинець був глибоко зворушений і деякий час стояв, приклавши руку до серця, схиливши в поклоні срібну голову, щиро дякуючи їй мовою дощових крапель. Дружина мого батька ніяк не могла припинити глузувати з маминої приязні до «привида», але мама лише посміхалася і спокійно відповідала:
— А Тетчі дме собі.
Минув місяць, відколи почав дути вітер чудес, і тоді батько позбувся мого старого вихователя, здитинілого суб'єкта з волохатими вухами, який навчав мене математики, релігії та історії. Як пояснив мені батько одного ранку, коли я сидів перед ним, олондрійця було взято на місце старого, аби він навчав мене північної мови. Коли він казав це, його очі задоволено мружилися, ще й вимахував недопалком тонкої сигари і погладжував чимале черевце.
— Сину мій, — казав він, — тобі дуже пощастило! Колись, як ти успадкуєш фільварок, то у Бейні почуватимешся впевнено, і ніхто не зможе тебе одурити на торговищах прянощів! Так, я хочу, аби ти отримав пристойну освіту бейнського пана — і цей довготелесий навчить тебе розмовляти олондрійською і читати в книжках.
Слово на означення книжки у всіх відомих мовах землі звучить як валлон, «оселя слів», олондрійська назва для цього інструменту магії та мистецтва. Я не мав жодного уявлення про значення цього слова, але подякував батькові тихим голосом, а він тим часом ефектно палив свою сигару і форкнув, аби показати, що почув мене. Я був і схвильований, і наляканий самою думкою про навчання в чужинця, адже ніяковів у його присутності й бентежився від його зеленого погляду. Я не міг уявити, як він мене вчитиме, прецінь нас не поєднувала жодна спільна мова, — але слухняно приєднався до нього у кімнаті для занять, що виходила в сад за домом.
Він почав з того, що взяв мене за зап'ясток і обвів довкола кімнати, вказуючи на предмети і називаючи їх та даючи мені знак, що я повинен повторити. Коли я вивчив назви всіх предметів у кімнаті, він одвів мене на город і назвав овочі. Якщо там були незнайомі йому рослини, він вказував на них і піднімав свої брови кольору сірої чайки, а це означало, що він хоче вивчити це слово мовою кідеті. Він постійно носив при собі шкіряну торбину тонкої роботи, в якій тримав ще один шкіряний предмет, пофарбований у переливчасто-синій колір; коли він його відкривав, аркуші дорогого бавовняного паперу розгорталися, наче віяло, деякі з них були вкриті дрібними позначками, які він сам і робив. У торбині була вузька кишеня, пришита до зовнішнього краю, защепнута на металеву застібку та оздоблена туркусами. В ній мій новий вчитель тримав два чи три чудових чорнильних писала, які досить було наповняти лише раз на день; ними ото він і робив позначки у своєму валлоні. Кожного разу, коли я називав йому якесь слово нашою мовою, він витягав свою книжку в палітурках із синього сап'яну, швидко записував туди щось і дякував мені поклоном. Мені дивно було: хоча я й захоплювався книжкою як чимось більш винахідливим, ніж наші дерев'яні бруски, та не міг зрозуміти, навіщо йому було відслідковувати кількість слів, які він вивчив.