Спостерігаючи за англійцями

Антропологи побили горшки, сперечаючись про метод включеного спостереження та власне роль спостерігача-учасника. У моїй останній книжці «Плем’я любителів перегонів» я жартую з цього конфлікту: застосовуючи цілющий мовленнєвий лепіт, я характеризую проблему як невпинну боротьбу між Моїм Внутрішнім Учасником та Внутрішнім Спостерігачем. Я розповіла, які запеклі чвари точаться між моїми внутрішніми іпостасями, щоразу, коли назріває конфлікт між я-членкиня племені та я-холоднокровна дослідниця. (Мій легковажний тон сприйняли мало не за єресь, адже про це заведено говорити лише стоячи та урочисто, тож я була здивована, ба, навіть чомусь роздратована, коли один університетський лектор написав мені, що він послуговується моїм «Племенем любителів перегонів» як підручником для пояснення методу спостерігач-учасник. От пнешся зі шкіри, щоб бути інакомислячим бунтарем, а вони раз — та й зробили з вас підручник.)

Звичніше, чи принаймні модніше, присвятити один розділ книжки чи дисертаційної роботи детальному обговоренню — обов’язково щоб з елементами самобичування та тортур — етичних та методологічних ускладнень навколо методу включеного спостереження. Незважаючи на те, що метод покликаний допомагати дослідникові-спостерігачеві побачити культуру з позиції «свого», вам доведеться добрих три сторінки розповідати про усі свої несвідомі етноцентричні упередження та інші культурні бар’єри, що майже унеможливлюють використання цього методу на практиці. Потім заведено взагалі засумніватися у доцільності застосування методу спостереження і, в ідеалі, висловити серйозне занепокоєння стосовно спроможності західної «науки» пізнавати хоча б щось.