Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Я мав такий револьвер, — сказав я, — таку зброю, що стріляла Кригою, себто Крига вибухала, коли куля поцілить… Якось я вистрелив у лютого. Що трапилося? Лютий розлетівся, йому відірвало ногу. Як це можливо, міркував я. Чому удар криги в кригу не мав би принести ще більше криги? Мороз плюс мороз не дасть вогню. Чи не так?
… Але сьогодні я вислухав вашу мову про Перемішання і зрозумів цей закон чорної фізики: життя — це Невпорядкованість. Будь-яка матерія існує тією мірою, якою забруднює ідеальний Порядок. Я. Ви. Цей стіл. Ці дерева. Каміння. Тварини, люди, вся природа, космос над нами. Також і люті.
… Остигання до абсолютного Ладу, нуль, один, нуль, один, нуль, один, нуль, до чистого Так і Ні — стирає з існування. Я мав револьвер, який стріляв Істиною.
… Бо у всесвіті-кристалі льоду ніщо не існує і ніщо не змінюється, немає, отож, навіть часу. На початку його було слово, й це слово, позаяк воно відрізнялося від зимного Порядку, це слово було Брехнею, і так постала матерія, і життя, і людина: з Омани, з Перемішання. Так казав Мартин: світ створив Бог-Брехун, який існує у силу Брехні — й така Істина.
Распутін поволі перехрестився, раз, удруге, утретє.
— Ви поляк Єрославський, Батько Мороз.
— З його крови, так.
Він відхилив голову назад, дивлячись з важкою увагою, — і погляд його не мусив при цьому стрибати уліво й управо, бо був націлений в одну зіницю, — а потім схопив хреста на грудях, і я вже було подумав, що він візьметься виганяти диявола чи гучно проклинати, але раптом у Распутіні пружина стиснулася в інший бік, й розклеївся хлоп у широкій вкрадливий посмішці, трусонув гривою, як собака спантеличений, зігнувся навпіл, сидячи, й слиняво поцілував мене у тильний бік моєї скаліченої руки.
— Я грішник, я грішник, я грішник, що в поросі повзає!
О, які очевидні ці карамболі для того, хто сам практикував Математику Характеру!
Тож замість підвести його серед ввічливих заперечень:
— Благай про вибачення! — гаркнув я.
Він зиркнув з-під кудлатої сивини, тепер уже сам потрапивши в невидимі кліщі.
— Немає для мене прощення! — заскиглив він, підвищуючи ставку, й ще більше взявся слинити мені руки. — Немає, немає! Немає від людей, може від Всевишнього буде, — але тут, у цій баюрі гною і гріха… Іно чоловік, так само в неї занурений, обійняти мене й пробачити може. — Тут він знову зиркнув. — Ти, ти, пане! — Він упав на коліна, майже стягуючи мене зі стільця імпульсом огрядної туші. — Ти убив невинного.
— Так.
— Грішним насолодам тіла віддавався.
— Так.
— Брехав.
— Так.
— Крав.
— Так.
— Проти родителя слово, руку піднімав.
— Так.
— Сумнівався у милосерді Божому.
— Так.
— Від Бога відмовився, Бога прокляв.
— Ні.
— Іди сюди! — Він притягнув мене у селянські обійми, сильні, попри вік. — Ти добре знаєш, яку новину я від початку голошу: спасіння через гріхи. — Він підніс до стелі велику долоню. — Господь бачить, що немає такого гріха, який ти вчинив, щоб не був у такому винний і я, Господь бачить. І тому! — заревів він, схопившись на ноги. — Й сáме тому! Що в гріху! Що від гріха! Це через гріх! — Він розпалювався дедалі більше, з кожним словом зростала його перевага, він позирав згори, згори кричав. — Тому! Тому Бог мені…
— Чому ти мене вбити велів?
Зітхання вирвалося йому з легенів.
Він упав на ліжко: затріщали дошки.
— Що?..
— Братів-мартинівців через увесь край на мене насилав. Чи сказав тобі хто, що я розтальник?
Він сапнув.
— А ні? Ти ж сам казав: Крига — ворог усього сущого.
— Але ж я не кажу, що це така чудова річ — існувати.
Він розгубився.
Проте вмить прикрив це гримасою розумового зусилля.
— Ну, то хто ти? Чого хочеш?
Я завагався. Тут він мене упіймав.
І як старий мисливський гончак, керуючись багаторічним досвідом й інстинктом, доведеним до механічної певности, він негайно рвонувся уперед і встромив ікла аж по саме коріння.
— Га, Єрославський? Чого тут шукаєш? Навіщо приліз поміж люд Мартинів? Навіщо вірного вдаєш? Чого хочеш? Га? Чого хочеш!
Чого я хочу! Я міг збрехати, й може це навіть виглядало б як правда, але я перебував у тій самій пастці, тож сказав прямо:
— Нічого.
— Ха! Нічого! Ну, думає, що на дурного напав! Якому…