Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Вйо, коні! Далі. Мати на дорогу вийшла й кличе на обід.
Сонце вже піднялося високо, коні втомлені, з позападалими вздухвинами. Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно поле…
А вечором після праці подався в село. Ще як тільки почав умиватись, як тільки причісував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала:
— Господи, Господи! Находився, наморився! І що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечір…
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нічого, І коли він відійшов, Настя накинулась на Матвія:
— А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
— Говори вже ти. Маєш язика за всіх, — спокійно відповів Матвій.
— Говори, говори… До вас говори, як до муру. Слова мої для вас полова. Я можу день і ніч говорити, а ви всі своє.
Останні слова витиснула разом зо сльозами. Матвій поблажливо дивився на неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час від часу розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несміливо промовила:
— Ти… Слухай. А може б, його того… Оженити? Хтозна чого він там ходить. Що ти думаєш?
Матвій посміхнувся, а по короткій мовчанці промовив:
— Це ти вже йому сама скажи.
Більше не сказав нічого.
А Володько тимчасом подався до Сергія. Мешкає той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвір'я також просте. Садочок, пліт, наліво клуня з широкими подвійними дверми.
У хаті направо від входу піч, далі двоє ліжок, розхитаний стіл. Над столом півтузіна святих і Шевченко в кожусі. Від нього вбік попід стелею полиця, і на ній пара десятків книжок. Макар не раз поглядає на них ласим оком, коли бракне папірка. Але торкнути їх ще не відважився.
До Сергія ще заходять Никон Бохін і Кіндрат «дядьо». Цей весь міцний, суцільний. Обличчя нагадує місяць уповню, а на нім маленький, кирпатий носик. На просторому обводі він майже тратиться. Зате чуб міцний. Добре врісся на свому місці.
Никон інший. Це вже «таку-го-ма» жижлик, але кращої породи. Ніс його заняв своє місце гідно. Очі сірі й посмішкуваті. Коли говорить, ноги його в колінах подригують. При тому додає «таку-го-ма» і чвиркає кутом рота.
Ці два й Сергій з Володьком якось одразу зійшлись і злилися в одно. День-денно Володько відвідує їх. Мова. Слова, сміх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камінь довбе.
І цього вечора зайшов Володько. Застав усіх.
— Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не підступайте, не підступайте! Знаю ваші наміри! — наподоблює Никон вчорашню гру Володька. — А ходив батько до волості? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Сміху-у! Наші дівчата боки рвали. Ну, а що тепер?
— То как я бил у солдатах, — почав Кіндрат, — і стояли ми у Вільні. Дали нам преставленіє. От було сміха.
— Сміха то сміха, хлопці, — сказав Володько. — Ось нам треба про щось інше подумати.
— Вєрно! — зазначив Кіндрат.
— Нам треба, братва, читальню, — сказав Володько й подивився по всіх обличчях. Ніхто нічого не казав. Настала тиша. Тільки по хвилі заворушився мовчазний Сергій і докинув:
— Це треба.
— Ну да! — проговорив і Кіндрат.
— Далі нічо. Можем, — зазначив і Никон.
— Мусим виписати хоч одну газетку, — докинув Володько ще одне полінце. Згорить то згорить. Але після цього настала довга, вперта мовчанка.
— А де ж гроші? — ляпнув нарешті Кіндрат. Володько подивився знову по всіх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотілось закурить і думав, де б дістать папірка. Кіндрат відговорив своє й досить. Піднімав правого чобота й бурчав:
— Ну й проклята грязюка.
Сергій посміхавсь у вус. Дивився на Володька з-під лоба й ловив його думку. По часі він сказав:
— Гроші є. А не стане — зложимось!! Це вийшло зовсім певно й відважно. Але Никон і Кіндрат ще більше замовкли, а Володько сказав:
— Ну, а що там на селі? Гуляють хлопці?
— Гуляють! Аж курить! — одразу озвався Кіндрат, — В суботу у Химки весілля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
— А Йон знову побив людвищан. На другу неділю збираються до Башковець, — сказав Никон.
— Хто?
— Антін, Ілько, Йон, твій Демид. Там весілля…
— І не бояться. Хіба тамті забули за празник?