Необхідні речі

Алан провів Поллі до автомобіля, що привіз Норріса й Сітона від муніципалітету. Норріс досі сидів на вікні, вчепившись у рейки мигалок. Він був надто слабкий, щоб опуститися назад і не впасти.

Алан обхопив Норріса за живіт (не те щоб у Норріса, з тілобудовою кілка для намету, вирізнявся якийсь живіт) і допоміг йому спуститися на землю.

– Норрісе?

– Що, Алане? – Норріс плакав.

– Відтепер і надалі можеш переодягатися в сральнику, коли тобі завгодно, – сказав Алан. – Окей?

Норріс наче й не чув.

Алан відчув кров, що просякла сорочку його першого заступника.

– Рана серйозна?

– Не дуже. Принаймні мені так здається. Але це, – він обвів рукою місто, охоплюючи всі пожежі й уламки, – все це моя провина. Моя!

– Помиляєшся, – сказала Поллі.

– Ти не розумієш! – Обличчя Норріса скрутилося в ганчірку з горя й сорому. – Це я порізав шини Г’ю Прістові! Я його розізлив!

– Так, – погодилася Поллі, – мабуть, так і вийшло. І тобі доведеться з цим жити. Так само як я розізлила Туза Меррілла, і з цим мені доведеться жити.

Вона показала на католиків і баптистів, які розбрідалися в різні напрямки, а жменька очманілих копів їм не перешкоджала, а просто стовбичила на місці. Деякі релігійні воїни йшли самотужки, деякі разом. Отець Бріґгем наче допомагав іти преподобному Роузові, а Нен Робертс тримала за стан Генрі Пейтона.

– А хто їх розізлив, Норрісе? А Вілму? А Нетті? А всіх інших? Я лише кажу: якщо ти сам усе це зробив, то ти, видать, багацько перепрацювався.

Норріса прорвало голосними мученицькими риданнями.

– Мені просто так шкода.

– І мені, – тихо додала Поллі. – У мене серце кров’ю обливається.

Алан коротко приобійняв Норріса й Поллі, а тоді нахилився в пасажирське вікно Сітового автомобіля.

– А ти як ся чуєш, старий?

– Веселенько, – відповів Сіт. А вигляд він мав цілком збуджений. Стурбований, проте збуджений. – Вам, мабуть, набагато гірше, ніж мені.

– Думаю, нам краще відвезти Норріса в лікарню, Сіте. Якщо маєш тут місце, можемо всі вміститися.

– Аякже, Алане! Залазьте! А в яку лікарню?

– Північного Камберленду, – промовив Алан. – Там один хлопчик є, мушу з ним побачитися. Треба перевірити, чи тато приїхав до нього.

– Слухай, Алане, я дійсно бачив те, про що тепер думаю? Машина того мужика перетворилася на карету й полетіла в небо?

– Не знаю, Сіте, – промовив Алан, – і скажу тобі чесну божу правду: я і знати не хочу.

Тепер підійшов Генрі Пейтон і торкнувся Аланового плеча. Очі в нього були шоковані й ніякові. Він мав вигляд людини, яка невдовзі внесе значні зміни у свій спосіб життя, спосіб мислення або і те, й те.

– Що сталося, Алане? – запитав він. – Що насправді відбулося в цьому довбаному місті?