Необхідні речі

Ґонт закричав – від болю, люті чи обох відчуттів, Алан так і не дізнався – і впустив валізу, щоб схопити змію обома руками. Алан побачив можливість і кинувся до Ґонта, який відірвав рвучку змію від себе і кинув на тротуар собі під чобіт. Приземлившись, змія знову перетворилася на те, чим була до того, – просто дешеву дурничку, п’ять футiв пружини, обгорнуті в побляклий гофрований папір, із тих штучок, які подобаються лише таким дітям, як Тодд, і які оцінити здатні лише такі люди, як Ґонт.

Кров скрапувала містерові Ґонту з шиї дрібними цівками з трьох пар дірочок. Він недбало стер її дивними довгопалими долонями та нахилився, щоб узяти свою валізу… але раптом спинився. Отак схилившись, зігнувши довгі ноги й витягнувши довгі руки, він скидався на дерев’яну статуетку Ікабода Крейна[169]. Але того, за чим він тягнувся, на місці вже не було. Валіза зі шкіри гієни з тими огидними дихаючими боками тепер лежала на землі в Алана між ніг. Він забрав її, поки містер Ґонт вовтузився зі змією, і зробив це зі звичною швидкістю й спритністю.

Тепер вираз Ґонта неможливо було ні з чим сплутати: його обличчя спотворила гримуча суміш люті, ненависті й немислимого подиву. Верхня губа закотилася, ніби собачий вишкір, відкриваючи ряди тісних зубів. Усі стриміли з рота, ніби їх саме для такої нагоди підточили.

Він витягнув уперед руки й засичав:

– Віддай сюди, це моє!

Алан не знав, що Ліленд Ґонт запевнив десятки мешканців Касл-Рока, від Г’ю Пріста до Слопі Додда, що він зовсім не зацікавлений у людських душах – бідних, зморщених, скоцюрблих речах, якими вони стали. Якби він це знав, то розсміявся б і зазначив, що брехня – це і є головний товар на продаж у містера Ґонта. О, він чудово знав, що в сумці, саме так. Що там усередині кричить, ніби лінії електропередач під сильним вітром, і задихається, ніби старигань на смертному ложі. Він дуже добре це знав.