Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Панни-мадемуазелі кинулися в плач, почувши в тім вигукові погрози.

Одне слово, Юрасеві вималювалася така картина: служниця втекла, а натомість прийшов симпатичний ошуканець, що звозив дівчат до французької ресторації, після чого звідав знаменитої амур ля труа[39] і був упійманий на перелюбстві своєю коханкою або й дружиною, та встиг витягти з-під рук Беати пуделко з коштовними камінцями, прихопивши й товстобокого гаманця.

— Пані Гробовецька, прошу все ж мені пояснити, що у вас викрадено?

Беата напружилася.

— У мене були перли.

Після цієї заяви вона знову сіла при вікні, поринувши поглядом у далечінь. І більше не розтулила уст, на превелике задоволення мадмуазелей.

Маґдебурко дізнався від них, що молодик був добре вбраний, мав широкі плечі, на які натягав елєґантський плащ ґранатової барви... І все! Більше панни нічого не могли згадати.

У французькій ресторації офіціанти швидко збагнули, що краще сказати правду, і посвідчили: з дівками приїхав той фацет, який колись мало не втік з донькою нафтаря, та погорів на грабунку з пошти. Юрась швидко надибав у поліційних паперах тюремну світлину Міська.

— Оті знову натрапив на давніх знайомців. Цікаво, чого це Місько так необачно поліз до Гробовецьких? Треба навідати вдову по Кендзьорівському, — міркував подумки недавній приватний нишпорка.

Тим часом Місько сидів у сестри і перебирав перли: круглі клав до глиняного горнятка, а подовгасті — у філіжанку. Ґеньо, що в другому покої екзаменував Ґеня-малого з географії, вийшов поглянути, з якої причини його вірний приятель періодично йойкає від захвату.

— Ти що — пограбував ювелірню? — спитався ніби й жартома, та не без остраху, щоб через необачного Міська не загриміти до в'язниці.

— Та яке?! — коротко і непевно відповів стурбований підрахунками хлоп. — Дев'ятдесят!

Ґеньо підійшов ближче, узяв перлинку з горнятка в руки і почав розглядати, примруживши очі. Вона виглядала, як справжня, лиш дрібнонький вусик від пензлика лишився вмурованим у штучну полуду. Серце тенькнуло...

— Міську, де ти надибав цього добра? Кажи правду, бо пошкодуєш: ці перли фальшиві, — спокійно промовив Муркоцький, хоча міг би й зірватися на крик.

— На Личаківській...

Ґеньо не дослухав. Він схопив у передпокої плаща і вибіг на вулицю. Плащ був ґранатової барви і належав не йому. Та це вже не мало ніякого значення. «Швидше! Швидше!» — гукнув, заскочивши у фіякр.

У камениці порядкували дві незнайомі панни — вони наспівували французьку кабаретову пісеньку і вигортали з шаф футра, шовки та капелюшки. Поява нового кавалера — ще кращого за вчорашнього — справила неабияке вражіння.

Панни щасливо зацвірінькали, сповіщаючи Ґеньові, що хочуть у французьку ресторацію, де їх так смачно пригостили... Муркоцький міг би муркотіти їм компліменти, та він рикнув по-тигрячи:

— Де Беата? Де Оскар?

Панни зіщулилися, як від струменя зимної води.