Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Часом я вдавав, ніби не помічаю його палких, закоханих поглядів на сховану під кришкою чорно-білу й біло-чорну клавіатуру. Та зрештою приречено зітхав і вигукував:
— Ну гаразд, Келе. Давайте.
І Кел «давав».
Ураз оживши, він вайлуватою ковбойською ходою перетинав кімнату — власне, тепер Келів було два, і той, що у дзеркалі, був меткіший і зграбніший за справжнього, — а тоді відкидав кришку піаніно й оголював його жовтаві зуби, з яких, наче біль, поривалася назовні музика.
— Ось послухай, синку. Чи ти чув коли в житті, бодай коли-небудь… ти чув… отаке?
— Ні, Келе, — відказував я, чекаючи у кріслі з недостриженою головою. — Ні, — щиро запевняв я. — Ніколи не чув.
«Боже мій, — востаннє заволав у моїй свідомості отой старий, виходячи з моргу, — хто ж це так жахливо його підстриг?»
І я побачив винуватця, що стояв за вікном перукарні, визираючи в туман, достоту як оті люди в порожніх кімнатах, чи в кафе, чи на розі вулиць, зображені на полотнах Гоппера.[15]
Кел…
Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.
По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.
— Ого! — мовив я вдавано бадьоро. — Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!
— Та ні, — відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, — це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде у ці двері? Хіба що якийсь волоцюга — це не про вас, — чи дурень — і це не про вас, — чи якийсь лисий чоловік — і поготів не ви, — щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак — оце вже ви, тож проходьте, сідайте у крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій «Джміль» уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.
Скоряючись своєму катові, я ступив уперед, сів і втупив очі в розкидане по підлозі волосся, ті знаки чийогось минулого, які мали б про щось промовляти, а проте німували. Навіть примружившись, я не міг добачити там ніяких химерних обрисів чи застережень про близьку небезпеку.
Нарешті Кел обернувся й почовгав через ту занедбану фаянсову пустку, притрушену волоссям, і руки його механічно, мов самі собою, взяли гребінець та ножиці. Ставши позад мене, він на хвильку завагався, наче кат, якому звеліли відтяти голову молодому королю.
Він запитав, яку стрижку — довгу чи коротку — я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…
Келове піаніно.
Уперше за п’ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.
— Келе… — очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. — Келе, — запитав я, — як же це? Ви більше не граєте свого старого регі?
Кел заходився клацати ножицями у мене над вухом.
— Га, Келе? — не вгавав я. А тоді: — Щось сталося, Келе?
— Коли скінчиться це вмирання? — озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.
Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині у мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.
— Що з вами, Келе?
— Нічого… Чи то пак, чортзна-що.
Він кинув ножиці, гребінець і змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.
Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.
— Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… — і голос його завмер.
15
Американський художник початку XX ст.