Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

По кількох годинах маршу, коли вже до вечора було недалеко, ми опинилися перед маленьким, понурим якимсь темним сільцем. З радісного порушення між конвоїрами виходило б, що це наша ціль. Підійшовши ближче, ми теж зорієнтувалися, що це так; перед нашими очима розвинувся непересічний вид: село було оточене шнурком вартових з автоматами; стодоли, стайні, а то й подвір'я були переповнені постатями в сорокатих блюзках, що стояли, сиділи й лежали всюди, де лиш було трохи місця. Вже стемніло, як нас почислили, переписали та замкнули в якійсь оборі, де вже містилися якісь москалі в німецьких мундирах. Та була ніч, ми були голодні, помучені, і ніхто не думав про щось інше, крім спання. Цю ніч я переспав на голій землі, на дворі, і мені це видалося дуже прикрим. А це мав бути лише початок.

Рано, як тільки зійшло сонце, нас зігнали на рівні ноги та повели до «бані». Це була більш ніж примітивна буда, де брудний москаль грів у кітлі воду, а другий, гідний його кумпан, вішав наше лахміття на гак у бляшаній скрині, називаючи гордо це все ж «дезкамера». Це було теж нове, і з цею інституцією я мав відтепер зустрічатися стало, через півтора року.

Вся ця процедура мала ту добру сторону, що туди ж прийняли ще кілька груп, майже виключно галичан, між якими були знайомі; по кількох хвилинах ми вже знали, що село називається Броніславувка, що є нас тут багато, може тисяча, а може й дві, сидять вони тут вже майже тиждень, їсти дістають чотири сухарі й дрібку зупи денно, а що буде далі — невідомо. Вертали ми від цієї «вошобойки» з дивно приємним почуттям, що ми не самі. У нашій стодолі, крім кількох галичан, сиділи самі совєтські люди, хоч і всі в німецьких уніформах. Вони, очевидно, зараз же почали на наших шкірах доказувати свою льояльність перед несподіваними визволителями, лаяли «українцоф-бандєровцоф», «ґаліцких есесофцоф» і т.д. Не один з нас собі подумав, що по такім лагері, можна мати претенсії на відпущення цілого ряду гріхів. Настрої були розпачливі, і не перервали їх навіть видані в полудне чотири сухарі.

Весь день ширилися сплетні про скорий виїзд, невідомо куди. Покищо, нічого такого в очі не кидалося. У большевиків не так, як у кожній іншій армії: нема жадних приготувань, пакування речей, чи чогось подібного. Там кожний вояк встає, зіває, каже «да» і є готовий до дороги.

Та після обіду почалися знова «построєнія» та «подщоти». Щось таки висіло в повітрі. Під вечір ми бачили, що підготова до визїду ведеться; розібрали «вошобойку», два мішки з сухарями погрузили на авто теж, ще якісь продукти у пушках та скринях. Появилася сторожа на конях, чого дотепер не було. Вечером упав рясний дощ і перемінив довколишній чорнозем у неприступне багно. Та мимо цього, вже темніло, нас зформували в чвірки, обставили конвоїрами на конях та погнали.

Остання наша мандрівка по Галичині, була дійсно хресною дорогою. По коліна в болоті, змучені, брудні, не йшли, а гнали ми кудись у невідоме. Коні вартових ішли трапом увесь час. Вартові оці, з наґанами та пугами в руках, надавали несамовитому походові вигляду валки невільників, яких татари женуть у ясир. Раз-по-раз гриміли постріли з автоматів та наґанів, лунали покрикування конвоїрів, серед яких не бракувало східніх азійських облич. Декілька кінних запалило імпровізовані смолоскипи, тло нашого походу було дійсно фантастичне.