Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Та все це питання, на які мала відповісти щойно майбутність. Перша проблема, яку висунув приходячий поволі до голосу фізиз, була — їсти. Та шлунок ще довго, довго мав бути ненасичений. Кусень хліба (тепер уже знаю, що це було 200 грам) і бляшанка «супу» було, покищо, все.

Другою такою центральною проблемою, довкола якої крутилися думки всіх шістьох нещасників, була — втеча. Та тут на стероризований мозок каменюками кидалися питання: куди? як? у чім? пощо? чи не підуть «вони» й далі? І чи має не лиш така утеча, але й усе життя, якийсь сенс?

У таких настроях минули 3 дні, а далі — треба було носити ранених до «операційного залу» і вибір упав, чомусь, саме на мене. Це мало, мимо важкої роботи, ту добру сторону, що час від часу «капнула» якась зупа, чи кусок хліба. Тоді ж мав я нагоду ближче пізнати людський матеріял Червоної Армії. Дійсно, німецька розвідка слушно доносила, що більшість вояків тепер, це свіжо мобілізовані українці і саме з «визволених» земель, звичайно, або дуже молоденькі, або старші річники; тут і там, як підстаршини, або вояки з технічних та спеціяльних частин, москалі з усіх російських земель, натомість цілком не було т. зв. «нацменів» — косооких азіятів. Санітарний персонал був, як здавалося, непогано підготований і смертних випадків було небагато. Інструменти і взагалі влаштування були, здебільша, американського походження. Це ж можна було сказати про пров'янт. Харч був обильний і рішуче не гірший, хоч і інший, ніж у німецьких шпиталях.

Наше життя йшло серед чотирьох мурів бувшої ґімназії, і від світа ми були цілком відрізані, одначе наша громадка росла, щоденно доходило кілька німецьких полонених, аж на п'ятий день назбиралося нас з 50. Це мало ту добру сторінку, що ми мали відомості, як і де посувається фронт, але й ту погану, що їда ставала щораз гірша. Невистачало теж одного Колі, і пильнувало нас уже кількох «красноармєйцов», що строго і докладно виконували свої обов'язки. Перші дні, коли ще панував хаос у шпиталі й утеча «поза шпитальний мур» видавалася доволі легкою, — минули, невикористані, безповоротно. Щось 28 липня появилися нові вістки про це, що, нібито, в зв'язку з дальшими успіхами Червоної Армії, наш шпиталь перенесуть до Перемишля. Що тоді мало б статися з нами? З одної сторони, хотілося б їхати з шпиталем дальше на захід, з другої — ніде не було сказано, що там буде ліпше. Та згори було відомим, що все оце міркування — пусте, нашоі долі нам усе одно не змінити.