На каравелі "Улюбленець Нептуна"

— Ходімо краще на корму, — запропонував Федя.

— З носа видніше, — несміливо заперечив Ніанг, що не звикся ще з думкою, ніби Федя його рівноправний товариш.

— Як ти не можеш зрозуміти, що там змовник! — шепнув Кудряш на вухо Ніангові, й показав на Педро, який метушився серед матросів, готуючись до бою.

Скориставшись з того, що в цю гарячу хвилину ніхто не звертав уваги на хлоп’ят, Федя відвів негра до камбуза й розповів йому все, що вдалося почути в каюті алхіміка.

Ніанга дуже налякала ця розповідь. Він боявся за Федю — першу білу людину, що так тепло, по-дружньому поставилась до нього. Ніангу було жаль товариша, який наражався на смертельну небезпеку.

— Вони вб’ють тебе!.. — схвильовано прошепотів негр, коли Федя скінчив.

— Нічого, — заспокоїв його Кудряш, — ми їх виведемо на чисту воду. Адже ти мені допоможеш?

Ніанг кивнув головою.

— Так от пильно стеж за каютою алхіміка… Як тільки помітиш на дверях коло з двома крапками, негайно ж, де б я не був, в будь-який час повідом мене. А кружечок непомітно зітри. Будь обережний: ні Гуго, ні Педро не повинні знати, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників. Про нашу розмову нікому ні слова. А зараз, друже, заспокойся. Нехай Педро думає…

— О, ти не знаєш Педро! — прошепотів Ніанг. — Це жорстока людина… Коли він заполонив мене, то шмагав нагаєм кожного дня, не давав їсти, посадив на ланцюг… Бачиш, що зробив мені нашийник? — І хлопчик показав багряні шрами на шиї. — Мій батько був найкращим мисливцем нашого племені. Сам ходив на лева зі списом. Рушниць у нас не було… Коли білі напали на селище, все плем’я піднялося на захист… Вони цькували нас собаками, загнали в джунглі. Тоді мій батько став безстрашним воїном… Білі вбили його й інших воїнів. — Дві великі сльози скотилися з чорних очей Ніанга. — Це зробили люди з великого корабля… Коли дітей стали заганяти в трюм, мама хотіла звільнити мене й сестер. Вона схопила палицю і кинулась до наглядача. Він вистрілив їй у живіт… Не знаю, скільки днів ми були на кораблі… В трюмі стояла страшенна задуха, воду давали рідко. Годували раз на добу. Багато захворіло й померло. Померли й мої сестри… Одного разу ми почули гуркіт гармат. На палубі стріляли, кричали. Потім усе затихло, відчинили люк. Нас вивели нагору… Це були пірати. Вони відвезли всіх до Алжиру й продали на ринку, а мене піратський капітан зробив своїм слугою… Та з ним я пробув недовго. Одного разу пірати напали на “Улюбленця Нептуна”. Матроси дона Дієго пострілами з гармат потопили “Святу Анну” — так звався корабель піратів… — Ніанг на хвилину замовк, потім повів далі свою страшну розповідь, від якої у Феді мурашки бігали за плечима. — Коли корабель став тонути, я схопився за дошку, і мене витяг Педро… Це було давно. Тоді ще Гуго не було на кораблі… А потім дон Дієго відібрав мене у Педро…