Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою, що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві». Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре. Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера. Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну поведінку в громадських місцях.
Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим деревом.
Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших тем, і головне — однієї з них.
Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити, та замість цього лише сказав:
— Отже, завтра?
— Завтра…
Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок:
— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?
Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.
— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.
Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.
— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.
Тоді вона нарешті озвалася:
— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»
— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.
— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.
— Правильно, не відповідай. Немає рації.
Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.
— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.
— Надто доросла. Сорокалітня.
— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…
— Не п'яти, а восьми.
Дівчина знову посміхається:
— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.
Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…
— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.
— Я не збираюсь думати про такі дурниці.
Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:
— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.
— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.
— Тоді просто посидимо…
… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.
З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.
— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…
— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?
Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:
— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…
— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?