Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то, можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що повчав мене ляпасами.
Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене, пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не викладе все до останку».
У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б вона не розревлася.
Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько, заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що ним буде якийсь старий політикан.
— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав. Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?
— Медичних сестер, — схлипує Дора. — Лікар Колев мені пропонував… Та я, дурна, комизилася…
— Даремно. Непогана пропозиція. В усякім разі, куди краще за цю, — зауважую я, показуючи рукою на фотографію Баєва. — А втім, це ваша особиста справа…
Дора виймає носовичок і витирає очі.
— Лікар поставився до мене дуже добре… А я виявилась дурною, — повторює вона.
— Нічого, помилки виправляють… Ви ще повернетесь до гарної людини.
— Ви мене неправильно зрозуміли. Колев — не для таких, як я. В нього є наречена…
— Ах, так. Біологія. Серйозна наука. Але санітарія — це теж непогано. А втім, це ваша особиста справа…
Піднімаю руку на прощання й виходжу. В мене таке враження, що жінка достатньо приголомшена подіями для того, щоб їй були потрібні ще якісь поради. Тепер побачимо, яка температура в другої героїні.
Спускаюсь у підвал і майже стрімголов вибігаю звідти назад. Жанни немає. Я ледве встигаю уникнути словесного водоспаду тітоньки Каті. Після всього, почутого в квартирі Баєвих, мені бракує тільки цього.
Особи, що мене цікавить, не виявляється й у «Варшаві». Невдоволено викреслюю один з пунктів у своєму плані й рушаю до Баєва, заскочивши по дорозі в управління, щоб поглянути на зібрані відомості, які стосуються дійових осіб цієї історії.
Приходжу в ощадну касу якраз своєчасно, тобто за хвилину до того, як зачинять двері. Як і вчора, службовці поспішають на обід. Як і вчора, Баєв ще сновигає за віконцем, даючи лад текам і паперам. Спираюсь на перегородку з невимушеністю давнього знайомого. Баєв цього разу швидко підводить голову.
— Знаю, знаю, — випереджаю я його. — Каса зачинена. До того ж сьогодні не видаємо зарплатні. Сьогодні даємо свідчення. Отже: фальшиве алібі. Зловживання державними коштами. Розписка на велику суму в кишені Маринова. Ревнощі до того самого Маринова. Залякування в присутності третьої особи вищезгаданого Маринова. Страх перед Мариновим. Знищення причин страху… В таких випадках запитують: «Де ви закопали труп?» Проте я задовольнюсь простішим запитанням: де ви взяли отруту?
— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.
— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга суворої мови доказів.
Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.
— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.
Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:
— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова… Зовсім не причетний…
— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі, що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?
— У своєї першої дружини…
— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не сказали мені про це відразу?
— Мені було незручно…