Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само машинально хитаючись у ритмі мелодії.
— Але переходиш межу мого терпіння.
— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.
Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:
— Ви не читали Хемінгуея…
— Ні, не читав.
Вона знову заводить тим самим стражденним голосом, наче намагається виграти час:
— Там у Хемінгуея є одне оповідання про старого самотнього чоловіка, який ходить по різних закладах, бо не має притулку, бо хоче, щоб навколо нього було чисто й світло… Оповідання так і називається… «Чисто й світло»… Але ж ви не читали Хемінгуея… — А ти не читала підручника з криміналістики. І залишила на чарці відбитки своїх пальців. Робила дурницю за дурницею. І нарешті — отрута.
— Я його не отруювала… — шепоче Жанна майже в паніці. — Неможливо, щоб я його отруїла…
— Облиш декларації. Розповідай. І про вчорашнє, і про все, що було раніше. Про все, що було між тобою й Мариновим.
Жанна озирається, немов шукає допомоги у присутніх. Та ті хитаються, оповиті димом, і навіть мій екстравагантний стиль танцю не в змозі привернути їхньої уваги. Несподівано дівчина помічає Тома. Студент стоїть біля дверей між двома кімнатами й похмуро стежить за моїми рухами. Він уловив поклик в очах дівчини й суне до нас, але я застережливо піднімаю руку. Лев підібгав хвоста.
— Я казав тобі: моє терпіння має межу. Не озирайся. Том — поза танцем. Зараз танцюєш ти. Ну ж!
— Між нами нічого не було, повірте мені… Як ви взагалі можете припускати… Він був такий гидкий… Але Том примушував мене жартувати з ним, знаєте, заради чого — заради грошей… Томові були потрібні гроші, і він примушував мене брати їх… Двічі я брала, посилаючи Маринова по цукерки чи по коньяк… Я була певна, що він не помічав… у нього було багато грошей, а я багато не брала…
Кажучи це, Жанна оглядається на Тома, але тепер в її очах більше страху, ніж благання про допомогу. Однак Том про всяк випадок десь непомітно зник чи змінив пост, бо я не можу знайти його в натовпі.
— Потім одного дня… Це було того самого дня… ми домовились про зустріч увечері, а ввечері він мені сказав, що про все знає… що я крала… що передасть мене в міліцію, якщо… якщо я не перестану пручатися… що не треба пручатися… що він мав щодо мене серйозні наміри, що хотів мені купити хутряне пальто, що носитиме мене на руках та інше в такому ж дусі… що або я залишусь у нього, або він піде просто в міліцію… Але я була підготовлена… і хлюпнула йому в чарку трохи з пляшечки, щоб він заснув…
Вона замовкла, наче лише тепер збагнула суть того, що вчинила.
— І він заснув. Надовго. Це відомо. А хто дав тобі ціаністий калій?
— Який ціаністий калій? — В голосі дівчини знову панічний страх. — Це було снотворне… Том казав, що це снотворне…
— Том усе може сказати… На суді не цікавитимуться тим, що казав Том.
— Том казав, що це снотворне, — настирливо повторює дівчина. — Так він мені сказав, повірте… І я хлюпнула в чарку… Але Маринов відпив зовсім мало й не заснув… Спочатку він верз мені одне й те саме, то про хутро й шовк, то про міліцію… Потім раптом його обличчя змінилося… Він зблід, скривився, на чолі виступив піт… Він замовк, а потім простогнав, що йому погано, дуже погано…
— Ти диви: вона частує його ціаністим калієм, а він ще й скаржиться… А потім? Що потім?
— Потім підвівся й сказав, щоб я негайно забиралася геть… і вивів мене через зимовий сад… Він завжди туди виводив гостей… щоб не бачили сусіди…
— А де пляшечка?
— У саду… в кущах… Я її туди жбурнула.
— Ох, ці жінки… — зітхаю я. — Завжди вибирають найпотаємніші місця.
Магнітофон замовкає.
— Нарешті. Ніколи не танцював так довго… і так добре.
Хапаю Жанну під руку й пробиваюсь до виходу.
— Куди? — ловить мене за лікоть скуйовджений іменинник, що саме заводить якихось нових гостей. — Гульба тільки починається.
— Іду по квіти, — кажу я. — Мені стало незручно, що я прийшов з порожніми руками.
— Облиш квіти. Тут вистачає квітів. Усі в нейлонових панчохах. Краще принеси коньяку. Ми вже все випили.
— Буде й коньяк, — щедро обіцяю я. — Гульба тільки починається.
1 після цього стрімголов спускаюсь сходами, тягнучи за собою Жанну.
Марна поквапливість. Том уже чатує внизу, біля виходу. Минаємо не зупиняючись. Жанна обертає голову, хоче щось сказати йому поглядом, та я застережливо смикаю її за руку.
Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко обертаюсь до нього: