Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
1 чого це колумбійськомовні письменники не хочуть допомогти своїм україномовним кулєґам, — ось хоча б і цей, Габріель Марсія Ґаркес… Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу не допоможеш, брате; ну, гаразд, нехай Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як пес — і сидить собі на тій Нобелівській премії, пес на сіні; ну, а в нього може бути купа боргів, може, в нього вже й не лишилося ні хріна… Сумна це справа — рахувати чужі прибутки; коли я отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, десять тисяч роздам молодим письменникам; один нехай буде українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.
Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії не заробиш. Може, поїхати до Ґабону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, заодно виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й так ніхто не використовує після квітня 1986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і штук п'ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду… Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки не можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців не можна вбивати, не кажучи вже про росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Андрусю; стояв би зараз на Марієнпляц, співаючи про воду, яку несе Галя, про коромисло, яке гнулося і про дивовижно в'юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи на альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніґи, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б до віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»…
Ну його все до бісової матері; треба читати листи, адресовані Лy і не морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і без десяти тисяч; а там доведеться кудись поїхати, до Києва, до Чернігова, до Москви або Львова, до дідька в зуби або деінде, і позичити трохи карбіванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінґів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони до того часу не вриють за кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п'ючи щовечора тепле молоко з черствим хлібом…
Завтра день народження Андрусі. Вона сидітиме в амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, не траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й не гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його до себе (не нюха, а його), вони піднімуться на другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх перед його носом (нюхом). А він сяде до свого BMW і поїде геть, і втопиться в брудному каламутному каналі, — з горя. Нап'ється і втопиться, собака. Прикро, що він не знає моєї адреси. Бо перед тим, як кидатися до каналу, міг би зайти на головпошту і вислати в Україну десять тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть разом з ним; звісно, економіка Нідерландів не зазнає через це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але все одно прикро: така страхітлива смерть не може не викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдова візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «Dunhill»: «Гейсбрехт більше не жиє, Андрусю, так само, як Кортасар, і Леннон, і Лєнін…»
Шкода Гейсбрехта. Якби не Андруся, яка безсовісно зачинила двері до свого помешкання перед самим Гейсбрехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще не одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну участь у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, справно сплачуючи податки, голосуючи на виборах, не порушуючи правил дорожнього руху і не стрибаючи до каналів. Світла пам'ять про дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен на його місці вчинив би так само.
Може бути, зрештою, що він і не мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлювачі так мало заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання не обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.