Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Перевтілення без буття. Плюскіт води. Кімната, вся в сонці і в музиці, а за вікном — білі і жовті хризантеми, щедро оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі в шафах, папір і книги на столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки от гроші закінчуються; брати молоко та хліб «на віру» не випадає, тут цього не люблять; треба їхати туди, де люблять; куди це? Чорт його зна, може, до Франції; жили ж там якось їхні художники… По-перше, це було ще перед війнами, по-друге, ти не їхній, по-третє, ти не художник, а борги рано чи пізно доводиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, не тими, які написав сам, — але ось хоча б і листи Рільке, «перевидані тлусті томи»… так, ця бідолашна доярка просто вмирає за листами Рільке; можеш на додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «AC/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо не перед війнами? То ж бо й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати… але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, в такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх… цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато; поділилися б; ага, ця думка виникла задовго до твого народження, відтак, викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі прикаяні всі при ділі» — так само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, бо твої книжки Україні, за перепрошенням… прикро, коли доводиться зациклюватися на подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тут ти не перший. Андрусі добре, вона поїхала собі до Голяндії, де не існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми в носі… ну, не зовсім у носі, та все ж; і чому Моррісон не заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як паскудно жити; без грошей, я маю на увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш про Андрусю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і божественно міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а не «Ватру», яка теж, до речі, закінчується; багато чого можна, коли маєш гроші, і ось що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але для того, щоб видати, її спочатку треба написати; а для того, щоб її написати, треба, Джиммі, гроші… А на дідька видавати книжку? А на холєри її писати? Ну, почалося.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + +
+ — + — + — +//— + — + — + -//+=-//-=+//?+?+?+?+?+?+§+І+№+І= А+х+х2+0=0.
Мати все — означає не мати нічого; а навпаки? Я взагалі не маю грошей — отже, всі гроші на світі належать мені? Непогано; я навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, бо використана сума належить уже не мені, а комусь іншому, проклинаю тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, я витратив десять тисяч долярів; отже, з усіх на світі грошей тільки вони мені не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — не так уже й багато; мікроскопічна сума, коли замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші на світі, за винятком десяти тисяч долярів; відтак, тепер не можна сказати, що я не маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що я не маю лише десяти тисяч долярів. І я дійсно не маю їх, Джиммі, як не крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І за ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а за виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, не рухаючи решти всесвітніх грошей; і так до смерті мережити собі сувій… досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десять тисяч? Цікаво, чого б це я мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й не тільки він один, геніальних книжок не читає і не купує; що ти на це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, де ти зараз? «Напиши порядну книжку, не маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати без десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, то напиши н е п о р я д н у», — сказала б ти знову. Сонечко все вище, ластівки сидять на дротах, мовчки чистять пір'я, час від часу перелітають з одного місця на інше. Вони теж не мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок не пишуть. Вони взагалі писати не вміють. Сказитися можна.