Так він називався на час нашого прибуття. Пізніше цей рудник був перейменований на рудник ім. «Бєлова».
За нами приїхали два вантажні автомобілі «Студебекер» і забрали по 46 в'язнів на кожний. З нашого етапу, з 92 в'язнів, залишилося живими лише 6 чоловік. Решта, не витримавши каторжних умов перебування та важкої непосильної праці, а також кліматичних умов, відійшли у вічність, спочивати в колимській мерзлоті. Вічна їм пам'ять!
Рудник «Бєлова» (колишній «Ігуменовскій») знаходиться на віддалі приблизно 520 кілометрів від Магадану, по центральній колимській трасі та бічним відгалуженням від неї ще 50 кілометрів.
Рудник розташований в долині, де бере свій початок (тут ще потічок) ріка Тенька. Адміністративно рудник належить Теньківському табірному управлінню, яке знаходиться в «містечку» Усть-Омчаг. До потічка вливаються ще декілька потічків, утворюючи гірську ріку. Вода в ріці є дуже холодною і майже дистильованою. Щоб її скип'ятити, необхідно додати трошки солі. Маю на увазі скип'ятити за допомогою двох електричних проводів.
Поселення було мале і мало не більше 40 хатин, переважно перероблених з тари, тобто дощатих коробок, в яких колись привезли гірничодобувне обладнання таке, як компресори та інше. Було також і кілька рублених хатин, в яких мешкало начальство.
Табір був розташований у підніжжі сопки і тільки розбудовувався. На час нашого прибуття тут знаходилося не більше 200 в'язнів. Роботи було дуже багато, особливо при розбудові табору.
Почали будувати їдальню, бо до цього часу варили їсти в казанах під брезентовим навісом. Допоміжну обслугу (заготовляти дрова, носити воду в бочках із річки та таке інше), набирали з бригад, але переважно з побутовиків, а не з політичних. Охочих було завжди багато, та і не дивина. На кухні як на кухні, завжди перепадав зайвий черпак баланди та каші. В порівнянні з роботою на шахті чи на лісоповалі, ця робота вважалася легкою, а тих, хто працював при кухні, блотарі називали придурками. Та взагалі ті, хто крутився при обслузі, був придурком.
Будували їдальню та ще два бараки в темпі, бо колимське літо дуже коротеньке.
Те перше літо годували нас непогано, лише мало. Перше, друге, та крім цього давали по куску червоної риби. Розказували, що начальник табору якимсь чином «викрутив» цілу машину червоної риби (кети), і треба було її швидко використати. Інша версія була така, що це ще є американські запаси, які швидко закінчувалися із збільшенням прибуваючих в'язнів.
Інструмент (лопати, ломи та ін.), обладнання були виключно американського виробництва. При такій роботі це все ламалося і викидалося, а пізніше з жалем шукали та ремонтували, але час минув. Сформували з нас бригаду 80 чоловік та послали на будову дороги до першої дільниці, в сопці «зарізали» нову штольню. Ми зрізали похилу обочину сопки, а каміння кидали на протилежний бік, таким чином робили дорогу. Дрібне каміння безперестанно зсовувалося і засипало збудовану дорогу і вся наша праця йшла нанівець.
