Таємничий голос за спиною
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Серия: Таємничий голос за спиною #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0593-6
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємничий голос за спиною». Краткое содержание книги:
Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
Чого це він?
І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…
Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми плейєри, машини, отой весь імпорт, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
То виходить, я зараз стаю співучасником злочину.
Що ж робити?
Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою.
Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить — мені не видно.
І враз з ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею.
Тю! Значить, не закопує, а відкопав!
І тут…
Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю, і це мені сниться.
Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє — високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого — велосипедний ланцюг.
Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
Ну, просто кадр із зарубіжного детективу.
Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті, видряпався й кинувся до дверей.
Те, що відбувалося потім, я вже бачив з кущів порічки, сховавшися там.
Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.
— Я не винна! Я не винна! — важко дихаючи, заговорила вона. — Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота пластирем.
— Забрали! Забрали!.. — не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік, відповідальний керівний товариш. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них з дверей ганку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
— Негідники! Мерзотники! — скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
— Звідки вони зайшли? З вулиці? — спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
— Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
— Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили і накрили. У-у!..
— Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
— Пропав я! Пропав! — скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов з саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
— Що тут у вас робиться?..
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезиралися і нічого не відповідали.
— Гм… — дід Гогоня почухав потилицю. — А я сидів на ганку, не спалося щось, дивлюсь — якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу — шасть, з якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки — клац, клац! З місця рвонули і — до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут — ви… Що — злодії, грабіжники?..
— Ага-га!.. — закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
— Так треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
— Ах! Яка там міліція… — махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
— Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! — дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
— Діду! Не треба!.. Я… я вам потім все поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
— Казав я тобі — кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав: