Таємничий голос за спиною
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Серия: Таємничий голос за спиною #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0593-6
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємничий голос за спиною». Краткое содержание книги:
— Це ви? — розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
— Я. Доброго ранку.
— Здрастуйте… вибачте…
— Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?.. І як це ти так швидко з мамою сконтактував? Куди вони поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: «Мамочко».
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
— Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець. — Дід Гогоня супив брови — У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
— Ти мене нічого не питаєш? — здивувався дід Гогоня, — Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
— Значить, ти у курсі всіх справ?.. — дід Гогоня зітхнув. — Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
— Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
— Що? — недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
— Чесне слово!
— Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
— Але не з Елеонорою Іванівною…
— Що?! — вирячився він на мене. —У тебе ще одна мама є?
— Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
— Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю… Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді «Дисидентом…»
— Я-а?!
— Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо — найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
— Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
— Я розумію, — сказав я. Йому було важко говорити.
— Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працює у торгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими матеріальними цінностями справу мають люди. То колись жартома казали: «Нам сонця не треба — бо Сталін нам світить, нам хліба не треба — роботу давай!» Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
— Я розумію, — повторив я.
— Молодець! — зрадів дід Гогоня. — То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
— Як? — спитав я.
— Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати — то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
— Я спробую, — нарешті сказав я.
Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…
РОЗДІЛ XVII,
Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося: Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
— Першому! Доповідає п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
— Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
— Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.
Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися. Але — загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за «Жигулями» Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції і перерізати їй шлях було неможливо.