Таємничий голос за спиною

— Та нічого-нічого. Нічого не сталося, — фальшиво усміхнувся Борис Борисович. — Які неприємності? Ти що?

Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:

— Але ви ж самі кажете! Що я — не чую?

Елеонора Іванівна насупила брови:

— Нічого ми такого не кажемо! Ти що — забув? Ми ж з тобою домовлялися: справи дорослих — це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… — вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом.

Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?

— Ну що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? — Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.

— Правда, — зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.

За шляхопроводом на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано «Хрястів».

Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно. Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшися з жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.

Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою, і нарешті в'їхали в якесь село.

— О! Дід Гогоня нас зустрічає! — весело сказав Борис Борисович.

— Краще б не зустрічав! — невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.

— Ну чого ти! Я його якраз люблю. Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.

— І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! — Іронічно скривилася Елеонора Іванівна.

— Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, — бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп'якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши козирком руку до очей, дивився, як ми повільно під'їжджаємо.

— Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! — дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.

І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем — ваги-переваги — вже вийшла кругленька рум'яна бабуля у білій хустині, по-піратському хвацько перев'язаній через лоба набакир.

— Здрастуйте, мамо! — радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабулю.

Потім з такими ж словами обняла й поцілувала бабулю Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.

Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи цілуватися, чи як…

Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:

— А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!