Все ясно

«Давайте поїмо», — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» — просив він. «Ви голодні?» — «Будь ласка!» — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», — сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» — «Так, я голодний». — «Ага, значить ви голодні». — «Так». — «Супер. Наш шофер…» — «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». — «Хто вас щипає?» — «Не зачіпає. Я сказав — не зачіпає». — «Що значить зачіпати?» — «Ну, іритувати». — «Шо таке іритувати?» — «Дратувати, засмучувати». — «А… так… засмучувати, я розумію». — «Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», — сказав я. «Нормально», — відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла». Я б хотів тільки зауважити…» — почав герой. — «Ш-шо?» — «Вам варто дізнатися…» — «Так?» — «Я… як би це сказати?…» — «Ш-шо?» — «Я…» — «Ви дуже голодні, так?» — «Я вегетаріанець». — «Я не розумію!»

«Я не їм м'яса». — «А чого так?» — «Просто не їм». — «Як можна не їсти м'яса?!» — «Ну, просто не їм». — «Він м'яса не їсть», — сповістив я Дєду. «А певно, шо їсть», — відповів Дєд. «Та будете ви їсти м'ясо», — обернувся я до героя. «Ні, не буду!» — «Ну, а чого?» — знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса». — «Шо і свинину не?» — «Ні». — «Ніякого м'яса?» — «Ні». — «А біфштекс?» — «У жодному разі». — «А курку?» — «Ні». — «Так, може, яловичину?» — «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» — «Так кобасу чи сардельку?» — «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» — поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» — спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», — відповів той. «А може, гамбургер?» — «Ні». — «А язик?» — «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» — встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». — «А ковбасу він їсть?» — «Нє-а». — «Не їсть ковбаси?!» — «Не, ні ковбаси, ні сардельок». — «Шо, правда?!» — «Ну, він так сказав». — «Так, але ковбаса…» — «Я знаю». — «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» — «Без ковбаси». — «Він не їсть ковбаси», — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». — «Та ви просто шмук!» — сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». — «Правильно-правильно», — відповів я.