Все ясно

«От мої карти», — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». — «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» — перепитав Дєд. «Да, Колки», — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». — «Це дама, яку ми шукаємо», — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». — «Та я знаю», — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.

Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» — спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» — «Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє». — «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», — відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце». — «Це ше нашо?» — «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». — «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери». — «Ні, я би хотів зробити це зараз», — ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Шо за херню він весь час поре?!» — вибухнув Дєд. «Та він хоче йти зі мною». — «Нафіга?!» — «Бо він американець». — «Так мені можна увійти туди?» — знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: «Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше — хай платить більше». Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню — одна для мене і для Дєда, а друга — для героя. Батя говорив, шо так буде.