Дитя Ноя
- Автор: Шмитт Эрик-Эмманюэль
- Серия: Le cycle de l'Invisible #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-266-4
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дитя Ноя». Краткое содержание книги:
Як завжди, Ерік-Еммануель Шмітт із властивою йому віртуозністю балансує на самій межі: ще трохи — й можна скотитись у сентиментальність. Але рятує інтонація, чутливість, а ще гумор.
— Ти не хочеш брати участь у бар міцві?
— Ні.
— Не хочеш навчитися читати Тору, писати й молитися на івриті?
— Ні.
— Чому?
— Я хочу стати католиком.
Відповідь не забарилася: льодяний, різкий, сильний ляпас. Другий упродовж кількох тижнів. Спершу отець Понс, тепер батько. Визволення для мене обернулося, зокрема, визволенням ляпасів.
Він покликав маму, аби вона стала свідком. Я повторив і підтвердив своє бажання прийняти католицьку віру. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора я втік із дому.
Сівши на велосипед, я проїхав, збиваючись кілька разів із правильного напрямку, шлях до Шемле; об одинадцятій я був уже біля Жовтої вілли.
Я навіть не подзвонив біля воріт. Пройшовши вздовж муру, я штовхнув іржаву хвіртку на галявині і рушив просто в недіючу каплицю.
Двері були відчинені. Ляда також.
Як я й передбачав, отець Понс був у крипті.
Побачивши мене, він розкрив обійми. Я кинувся до нього й поділився своїм сум’яттям.
— Ти заслуговуєш іще одного ляпаса, — сказав він, лагідно пригорнувши мене.
— Та що з вами таке, з усіма?
Він звелів мені сісти і запалив кілька свічок.
— Жозефе, ти — один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Шість мільйонів! Пам’ятаючи про цих загиблих, ти не можеш більше ховатися.
— Що ж у мене спільного з ними, отче?
— Те, що вони дали тобі життя. Те, що тобі загрожувала загибель разом із ними.
— То й що? Хіба я не маю права думати інакше?
— Звичайно, маєш. Однак ти повинен свідчити, що вони існували, в час, коли їх більше немає.
— Чому я, а не ви?
— Я так само, як і ти. Кожен по-своєму.
— Я не хочу відзначати бар міцву. Я хочу вірити в Ісуса Христа, як ви.
— Послухай, Жозефе, ти відзначиш бар міцву, бо ти любиш свою маму і шануєш свого батька. Що ж до віри — побачиш пізніше.
— Але…
— Найголовніше для тебе сьогодні — визнати себе євреєм. З релігійними віруваннями це не має нічого спільного. Згодом, якщо ти й надалі цього бажатимеш, ти зможеш стати євреєм, що навернувся в християнство.
— Тобто я так і залишатимусь євреєм, назавжди?
— Авжеж, ти завжди будеш євреєм. Відзнач свою бар міцву, Жозефе. Інакше ти розіб’єш своїм батькам серце.
Я відчував, що він таки має рацію.
— Правду кажучи, отче, мені подобалося бути євреєм разом із вами.
Він розсміявся.
— Мені також подобалося бути євреєм разом із тобою, Жозефе.
Ми ще трохи повеселилися. Потім він узяв мене за плечі.
— Батько любить тебе, Жозефе. Можливо, він любить невміло, не так, як тобі хотілося б, і все-таки він тебе любить так, як ніколи не полюбить нікого іншого і як ніхто інший ніколи не полюбить тебе.
— Навіть ви?
— Жозефе, я люблю тебе так, як і інших дітей, можливо, трохи більше. Але це зовсім інша любов.
Відчувши полегкість, я зрозумів, що прийшов почути саме ці слова.
— Ти маєш звільнитися від мене, Жозефе. Я своє завдання виконав. Тепер ми можемо бути друзями.
Широким жестом він обвів рукою крипту.
— Ти нічого не зауважив?
Незважаючи на напівморок, я побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Я підійшов до книг, накладених на полиці.
— Як!.. Це вже не єврейські книги…
— Це більше не синагога.
— Що ж трапилося?
— Я збираю нову колекцію.
Він попестив корінці книг, що були заповнені невідомими мені літерами.
— Сталін може вбити російську душу: я збираю твори поетів-дисидентів.
Отець нас зраджує! Він явно прочитав цей докір у моїх очах.
— Ні, я не зраджую тебе, Жозефе. Щоби клопотатися євреями, тепер є ти. Віднині Ной — це ти.
Я завершую цю повість на затіненій терасі, перед якою хвилюється море олив. Замість того щоб піти й подрімати, як усі інші, я вирішив не ховатися від спеки, бо сонце несе радість у моє серце.
Після тих подій минуло півстоліття. Я, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Я захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до мене на зустріч.
Жодного разу за час мого існування євреєм, спершу побожним, згодом байдужим, я так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці, серед магічних вітражів, ангелів, що несуть гірлянди, і гудіння органа, того доброзичливого Бога, який витав над лілеями, тремтливими вогниками свічок, запахами вощеного дерева, споглядаючи на дітей, яких переховували, і на селян, які в цьому допомагали.