Дитя Ноя
- Автор: Шмитт Эрик-Эмманюэль
- Серия: Le cycle de l'Invisible #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-266-4
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дитя Ноя». Краткое содержание книги:
Як завжди, Ерік-Еммануель Шмітт із властивою йому віртуозністю балансує на самій межі: ще трохи — й можна скотитись у сентиментальність. Але рятує інтонація, чутливість, а ще гумор.
Він пошкрябав свою лису голову.
— От я й запитую себе: можливо, ми, християни, — всього-на-всього сентиментальні євреї…
Так і йшло моє існування, ритм якого визначали заняття, високі роздуми про Біблію, страх перед нацистами, поява учасників Опору (вони були значно численнішими й дедалі сміливішими), ігри з товаришами і прогулянки з Руді. Бомбардування не помилували Шемле, але Жовту віллу англійські льотчики оминали, напевно, тому, що вона була далеко від вокзалу, а ще тому, що отець Понс обачно встановив на блискавковідводі прапор Червоного Хреста. Як не парадоксально, я любив повітряні тривоги і ніколи не спускався у сховище з товаришами, разом із Руді ми залазили на дах і вже звідти спостерігали за спектаклем. Боліди Королівських Повітряних сил пролітали так низько, що ми могли розгледіти обличчя пілотів і по-дружньому помахати їм.
У воєнні часи звичка стає найгіршою з небезпек. Особливо звичка до небезпеки.
Оскільки в Шемле десятки людей, не боячись окупантів-нацистів, боролися в підпіллі й привчилися з часом їх недооцінювати, повідомлення про те, що союзники висадились у Нормандії, обійшлося нам дорого.
Коли стало відомо, що численні та добре озброєні американські війська висадилися на континент, ми наче сп’яніли від цієї новини. І хоча ми були змушені мовчати, усмішки просто розривали наші обличчя. А отець Понс ходив не торкаючись землі, наче Ісус по воді, він аж світився від щастя.
Тієї неділі ми схвильовано чекали, коли підемо на месу, нам нетерпеливилося бодай поглядом поділитися радістю з приводу цієї майже перемоги з жителями села. Всі учні вишикувалися двома рядами на чверть години раніше призначеного часу.
По дорозі одягнені по-недільному селяни підморгували нам. Одна жінка простягнула мені шоколадну цукерку. Друга ткнула в руки помаранчу. Третя поклала в кишеню шматок пирога.
— Чому завжди Жозефові? — пробурчав хтось із товаришів.
— Нормально, він найгарніший! — здалеку крикнув Руді.
Це було дуже доречно, мій живіт постійно був порожнім, до того ж, я почав рости.
Я вичікував момент, коли ми проходитимемо повз аптеку, бо не сумнівався, що Мадемуазель Марсель, яка разом із отцем Понсом врятувала й захистила стількох дітей, вийде із сяючим лицем. Можливо, на радощах вона кине мені кілька льодяників?
Але вітрина аптеки була затягнута металевою шторкою.
Наша група завчасу прибула на майдан у центрі села, де всі, діти й сільчани, наче вкопані, стояли перед церквою.
З розчиненого навстіж порталу линула войовнича музика органа, що грав на повну силу. Я з подивом упізнав приспів «Уродженки Брабанта»!
Натовп наче заціпенів. Грати «Уродженку Брабанта», наш національний гімн, під носом у нацистів було неймовірним зухвальством. Це все одно, що їм сказати: «Забирайтеся, тікайте, ви програли, ви тепер ніщо!»
Хто міг наважитися на таке зухвальство?
Перші, котрі побачили виконавця, швиденько одразу ж переказали іншим: це Чортзабирай! Мадемуазель Марсель тримала руки на клавішах, а ноги на педалях, вона вперше в житті ввійшла в церкву, щоб заявити нацистам, що вони програли війну.
Охоплені ейфорією та ентузіазмом, ми стояли довкола церкви, немов були присутні на якомусь блискучому й небезпечному цирковому номері. Чортзабирай грала напрочуд добре, набагато краще за анемічного органіста, який асистував священикові під час служби. Під її пальцями інструмент звучав наче неприборканий оркестр, у якому золотисто-червоні мідні перегукувалися з могутніми барабанами. Звуки хвилею накочувалися на нас, змушуючи землю тремтіти, а вітрини крамниць вібрувати.
Несподівано заскрипіли шини. Перед церквою загальмувало чорне авто, з якого вистрибнули четверо молодиків.
Гестапівці схопили Мадемуазель Марсель, яка припинила грати, зате почала їх ображати:
— Вам гаплик! Настав ваш кінець! Можете мене прикінчити, це вам не допоможе! Нікчеми! Педерасти! Імпотенти!
Нацисти безцеремонно заштовхали її в машину й поїхали. Отець Понс, блідий як полотно, перехрестився. Я стояв, стиснувши кулаки, так хотілося побігти слідом за машиною, догнати, віддубасити тих негідників. Я взяв священика за руку, вона була льодяною.