У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Таким чином, до перших «подихів свободи» X. Алчевська встигла видати десять поетичних збірок, найбільш цікавою з яких була «Моєму краю» (1914 р.) з віршами-присвятами Т. Шевченкові, І. Франку й у якій знову проявляється хистка «патріотична» позиція авторки, зокрема у віршах «Пісня полонеників» і «В добу страждань»:
«Раби… раби… раби… / Невільники закуті. / Без слова, без меча, / без долі, без богів…», — зверталася розчулена поетка до полонених «братів-галичан», і чуття це було народжене, знов-таки, лише «артистичною» вдачею X. Алчевської, яка час від часу кидалась у вир суспільно-політичного життя. До цих настроїв підпадає також її збудження подіями Першої світової війни, коли «свідомим людям» треба було «край щось робити», от лишень ніхто не знав, що ж саме. Такими ж непевними, але на вигляд дуже патріотичними, були зустрічі X. Алчевської з вищезгаданими полоненими, з якими вона спілкувалась, нічого краще не придумавши, «як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листків, за що мене російське військове начальство не раз хотіло арештувати».
Загалом життя X. Алчевської минало в цих суперечках між власним прагненням самотности в мистецтві та індивідуальним, творчим вдосконалення і неусвідомленим бажанням бути «серед народу»: «А ми? — гукала поетка до громади. — І ще одно спричиняється болючости далекої більшости наших питань в порівнянні з питанням наших сусідів: це що ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм „я“ повинно б сховатися, і це на тім полі, де потрібно єднання, єднання й єднання!».
Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання «соціяльної придатности» митця («Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на «наших сусідів», чи пак «старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».
Так, описуючи рідну літературу, яка «з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне «висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість «великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».
І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це «лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. «Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.
Можливо, саме природа в її первісному розумінні допомогла б згодом виборсатись українській «квітці-душі» з того виру замулених цінностей та суспільної праці. Але давалося взнаки «сусідське» оточення, і нехай під описувану пору X. Алчевській було дозволено викладати в Харкові, крім французької, ще й українську мову, але саме воно призводило до нерозуміння поеткою подій, що відбувались тоді в Україні, а також до несвідомого протесту проти діяльности національних сил.
Так, під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір’я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. «Таким періодом, що дався мені взнаки, — згадувала X. Алчевська, — періодом „вибриків“, роблених по-дурному, не знати для чого, явився період гетьманщини… Скоропадський то вдавав із себе приятеля національно-народних устремлінь, то показував себе щирим централістом з росіян. Пам’ятаю, як в останній день свого панування розліпив він по Харкову відозви, в яких лепетав щось про „єдиную неділимую“».