У задзеркаллі 1910—1930-их років

Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, «одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу «трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.

Сама ж X. Алчевська значила, що «як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом «воно само підходило до мене». І хоч тут мова про вчителювання X. Алчевської в гуртках шкільної та академічної молоді (1905—1912), проте стосуються ці зауваги саме суспільно-політичної діяльности X. Алчевської, коли життя у вигляді стосунків із владою підходило майже впритул. Першу активну спробу долучитися до українського руху X. Алчевська здійснила ще в 1903-му році, під впливом М. Міхновського. Вже у 1905—1906-их роках поетка мала зв’язки з нелеґальними осередками Української народної партії, яку очолював М. Міхновський, а також брала участь у проведенні мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії. У 1906-му році X. Алчевську попередили, «що коли надалі нею буде висловлюватись співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона, Алчевська, буде негайно усунута зі служби».

Наразі цікаво також дізнатися про громадську думку деполітизованого і ще більш зденаціоналізованого Харкова, зокрема щодо активних дій його громадян. Так, про Христю Алчевську ходили чутки, ніби вона комусь говорила, що «бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крови…» Насправді ж поетка цитувала рядки з «Відкритого листа до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна» з-під пера М. Міхновського (1900), в якому той, зокрема, значив: «Українська нація мусить добути своє визволення, хоч би пролилися ріки крови». Сама ж поетка зазначала, що «між тим якраз кров я ненавиджу всіма силами своєї душі і завжди була проти проливання її…» Хоча в роботі «На роковини» (1905 р.) знову ж таки завдяки «веселим та артистичним» рисам свого характеру, зауважує: «Замість того, щоб з револьверів салютувати мерцям, умовились зберегти ті кулі „на ворогів“».