Червона трава

А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.

Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник — дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити — так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса — чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.

Порожнеча. Марна лічба.

Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі — й перед самим паном. Потер лоба й сів.

— Склали? — спитав пан Опік.

— Склав, — сказав Вольф. — Безрезультатно.

— Як це? — не зрозумів пан Опік.

— Якось не клеїться, — сказав Вольф. — виходить суцільна брехня.

— Ну, а пізніше? — спитав пан Опік. — Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.