Друзі зі змієносця
- Автор: Бабула Владимир
- Серия: Сигнали з всесвiту #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Аргонавти Всесвіту
- Переводчик: Віталій Геник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Друзі зі змієносця». Краткое содержание книги:
...Уся Сонячна система вражена приголомшливою звісткою. Не встигла повернутися додому експедиція до тризір’я Центавра, як у навколосонячному просторі помічено невідомий об’єкт штучного походження, що тримає курс на Землю. Люди навіть не здогадуються, який сюрприз їх очікує.
Українською мовою публікується вперше.
Це були не земні вироби. Пристроїв такого дивного вигляду я ще не бачив. Але, зрештою, за ті роки, що я не був на Землі, чимало могло змінитися.
Для чого, однак, ці предмети призначені? Як ними користуються? Навіщо мені поклали їх до кабіни?
Ми летимо, чи ще й досі на Кварті? Якщо летимо, то, звісно, ще недовго в дорозі. Тяжіння нормальне.
«Чому кабіна кулястої форми? - подумалося раптом. - Сусідні кабіни також кулясті? Це було б нераціональне використання дорогоцінного простору».
Я встав. У кісточці трохи муляло. Лише тепер згадалася забита нога. Тупнув нею раз, другий. Ура, нога в повному порядку!
Як довго я проспав?
Я мусив із кимсь поговорити, мусив зустрітися з космонавтами, з такими самими людьми, як і сам. Хай мене судять, хай проклинають - головне, що я побачу справжню людину! Скільки років живу тут у страшній самотності, скільки років не чув живого людського голосу!
- Гей, люди, це я, Мак-Гарді! - закричав я схвильовано.
Жодної відповіді. Тоді я постукав кулаком у стіну кабіни.
Знову мертва тиша. Мабуть, моя в’язниця занадто далеко від житлових приміщень.
Може, вдасться відчинити двері? Де вони?
Нарешті я їх знайшов. Виявилися вони до смішного малі, нецілих півтора метри заввишки й сімдесят сантиметрів завширшки. Може, це для збільшення покарання? Ну, та дарма, головне, що я знову серед своїх.
Замкнено? Придивляючись, я при цьому сперся на двері, й вони легко подалися - я мало не вдарився головою об стіну.
До кабіни проникло денне світло. Я витріщив очі: за дверима гойдалася на вітрі покручена гілка з широким товстим листям. Може, моя оселя поруч із теплицею?
Я квапливо вийшов і тут-таки прикляк від урази, мовби мене пригнуло до землі. Мрії про політ у міжзоряному кораблі розвіялися, мов дим. Я покірно клячав посеред квартянського пралісу, в котрому стояла металева куля. До неї буда невідомо звідки протоптана стежка.
На небі уїдливо посміхалися два сонця.
Думки мої плутано носилися в голові, гуркотіли й вибухали. Можеш собі уявити, як гірко я був розчарований.
Хто залишив тут цю кулю? Хто приніс мене сюди? Тільки люди!
Напевно люди - це доводить і та постіль із літака. Знову мені засвітив промінь надії. Адже надія є тим останнім, що помирає з людиною.
Найперше слід було з’ясувати, куди веде стежка.
Зачинивши двері свого нового житла, щоби туди не заліз непроханий гість, я рушив у путь. Дорогою зривав солодкі плоди й жадібно їв, щоби набратися сил.
Стежка була зовсім свіжою. Місцями траплялися проруби, в яких обрізані гілки й корені ще сочилися молочним соком.
Минувши кілька закрутів, я вийшов із джунглів і зупинився на березі моря чи, радше, невеликої затоки, стисненої горбистим материком.
Берег був майже неприступним. Це означає, що металеву кулю доправили сюди морем або повітрям.
Присівши, я заходився допитливо оглядати водяну гладінь та узбережжя, однак не помітив нічого підозрілого: виднокрай був порожнім, жодного човника не гойдалося на морі, що мірно хвилювалося.
Я не квапився. Куди поспішати? Назад у джунглі, до загадкової кулі? Що там? Тут, на березі, приємніше. Сонечка світять, вітер несе прохолоду - і шлунок повний.
Протягом довгого квартянського дня нічого не змінилося.
Увечері, повернувшись до кулі, я влігся, але довго не міг заснути. Повсякчас бентежила її загадка, хвилювала думка, що я не самотній на планеті - що десь, можливо, недалеко, калатає людське серце.
Вранці мою увагу знову привернули предмети, розкладені на підлозі. Деякі з них були дуже простими, навіть примітивними. Скажімо, поміж ними відшукалася якась дивна сокирка, ніж і долото.
Гірше було з апаратами. Марно я сушив голову, що це таке. Після тривалих досліджень удалося з’ ясувати призначення лише єдиного інструменту: це був електроіскровий дриль із живленням від атомної батареї. Чому, однак, він мав такий незвичний вигляд і форму?
Даремно я намагався також розібрати котрийсь пристрій чи інструмент, щоби ознайомитися з внутрішньою будовою. Не допомогла ні кмітливість, ні груба сила. Я почував себе хлопчаком, котрий ніяк не може добутися до атомного годинника - а так кортить зазирнути йому «в нутрощі».
Неподалік від мого житла зводився над пралісом конічний пагорб вулканічного походження. Його вершина й стала метою мого походу на третій день перебування в новому місці. Горб забезпечив би мені ширший краєвид, що дозволило б краще зорієнтуватися - й, можливо, виявити табір нашої експедиції...