Друзі зі змієносця

«Де вони виробляють знаряддя?» - подумав я.

Аж раптом при погляді на рельєф по спині мені сипонуло морозом. Ота сидяча постать - це ж я, бідний мандрівник у невідомому світі! Авжеж, неохайна жорстка борода, пооране зморшками обличчя - це-бо те саме лице, яке я іноді бачив на дзеркальній водній гладіні чи на полірованому дні бляшанки!

На рельєфі мене зображено якраз тієї миті, коли свавілля над Франтиком і Марженкою досягло апогею. Я сиджу в гумовому човні й довгим батогом шмагаю бідолах. А над ними, мов янголи- рятівники, ширяють квартяни. Мовчазне звинувачення, перед яким годі захиститися...

Серце моє стислося від тривоги. Якби квартяни розуміли, я б пояснив їм, що був радий Франтикові й Марженці, що до жорстокості мене підштовхнув страх за життя. Чи пробачили б мені? Чи можна пробачити злочин, скоєний задля порятунку життя?

Ні, - відповів за старого лікар.

Радий, що ти це зрозумів.

Однак у мене є побоювання, що цього ще не зрозуміли ви.

Старий різко повернувся до Лікургоса, на його щоках спалахнув рум’янець:

Не маєш права мене засуджувати, Йонесе. Ти член «Братства сильної руки», й носиш на серці такий самий знак, як і я. В Тарабкіна ти вбив неандертальця, в Африці з хворобливою ненавистю до людства розповсюджував малярію. Ти такий самий злочинець, яким був колись я. Але тобі пощастило більше. Ти жив у комфорті й розкоші, в той час як я блукав космічними просторами, тремтів за життя й терпів злигодні. Ненавиджу тебе...

Ви прийшли помститися, Мак-Гарді? Може, хочете з ненависті вбити мене? То вбийте просто зараз! - дражливо сказав Лікургос.

Вбити? Навіщо? Не маю на це жодного права. Скоро зрозумієш, чому я навідався до тебе - ось тільки видужаю.

Лікургос стиснув долонями голову, немов силкуючись спинити швидку пульсацію крові у скронях. Тепер він жалкував, що своїм зауваженням спровокував конфлікт і тим перервав розповідь старого. Так можна штовхнути Мак-Гарді на відчайдушний учинок, який не лише унеможливить ремонт у лабораторії, але й може мати серйозні наслідки для всього людства.

Не думайте, Мак-Гарді, що моє життя тут було встелене трояндами, - тихо промовив лікар після тривалої паузи. - Я також страждав - і тому так добре розумію вас. Однак моє страждання не було таким великим, як ваше. Врешті, й вам часом жилося краще, наприклад у печерних людей.

Лікургосів маневр удався. Старий довгим поглядом подивився на співрозмовника.

Маєш рацію, в печерних людей мені жилося краще, я мав усе, що потрібно для підтримання простого існування: дах над головою, вдосталь їжі й захист перед безжальною природою. Але хіба цього досить, щоб ощасливити людину? Печерні квартяни були чужими - й мій дім знаходився за мільярди кілометрів.

Ситуація ненабагато покращилася навіть тоді, коли знайшовся засіб для порозуміння. Скориставшись малярським мистецтвом квартян, я почав спілкуватися з ними своєрідним малюнковим письмом, за допомогою креслень на піску, що в підземних коридорах та залах устилав долівку. Таким чином удалося, наприклад, повернути гумовий човен зі схованими в ньому речами. Щоправда, для цього знадобилася ціла комора продуктів - а це щось та й означає! Також в обмін на щедрість квартян я показав їм приймач і продемонстрував кілька книг.

Тугу за домівкою я згодом лікував працею. Зваживши на прохання, мене охоче запросили до майстерні, де виробляли інструменти.

Працювали вельми примітивними знаряддями. Метали, головно бронзу і крицю, виплавляли в простих печах, видовбаних у базальтовій скелі й обмащених сумішшю глини зі слюдою. Головним джерелом енергії був підземний газ, котрий також уживали для освітлення. В мене з’явилася можливість для творчої праці й застосування своїх багатих знань.