Червоні хащі

Нарешті Зінаїда дала команду трогатись, і ми рушили з двору. Ті, кому випало сидіти у проході, постійно нахилялися до вікон, аби розгледіти все й зусібіч, а там то лелека, то віз із чорною конячкою, а то й діти на велосипедах. І це — в робочий день, коли їм час сидіти у школі!

Йосипа посадили з Рибою в хвості. Він звідти постійно намагався щось кричати, проте автобус був теж немолодий: двигун ревів, і Старенького не було чути. Лише коли автобус загальмував на клумбі, ззаду долинуло: «Дівчата, стрибайте в гречку!». Та відповідь на забарилася: «Сам стрибай!» — із радістю прокричали йому Іра з четвертої та Раїса з третьої, після чого вони сміялися, допоки двигун знову заревів, зрушуючи з місця престаріле залізне тіло. Мабуть, і Йосип із відповіддю не затримався, та ми її не почули. Ну, іноді це й на користь.

Я сидів зі Журбою, який переймався, як Бродяга переживе розлуку з колективом і чи не забуде Матвіївна його погодувати. Собака був ніби під забороною, та про нього все одно всі знали й підгодовували, хоча вважалося, що він перебуває на балансі нашої палати — на відміну від кішок, за яких відповідав жіночий бік.

Окрім Бродяги, наші ще переймалися голубами, підгодовували їх хлібом, який заначували в їдальні, чим дратували персонал.

Наскільки я зрозумів, то була болюча тема: багато разів чоловіки піднімали питання про голуб’ятню, проте адміністрація назустріч не йшла. Ну, воно й правильно: і хвороб не треба поширювати, і хліб берегти. Та й мода на голуб’ятні давно минула.

Удосталь посумувавши над собачою долею, Григорій перейшов на іншу тему: а чи не розглядав я можливості договору довічного утримання? Про це останнім часом говорив цілий наш будинок, адже днями подивилися передачу, в якій розповідали про французьких пенсіонерів, котрі продають своє житло ще живими і мешкають у ньому на гроші від покупців аж до самої смерті. І, за цим договором, померлим гарантують гідний похорон, а це, між іншим, — іще одна неодмінна тема розмов у похилому віці.

Наприкінці передачі красива ведуча у рожевому піджаку брала інтерв’ю в якогось свинорилого чиновника, котрий сказав, що в Україні це теж можливо і що держава гарантуватиме пенсіонерам такі договори. Ага, так ми й повірили! Йосип тоді ще відразу додав, що покупці неодмінно отруять дурня, котрий продасть їм на таких умовах хату, чим викликав чергову суперечку між глядачами.

От і тепер Журба кричав мені у вухо, що з таким договором він би жив у своєму будиночку, їв би, що хотів, і не переймався б курсом гривні, від якого залежав рівень неминучого поховання. Я не хотів його слухати, воліючи дивитись у вікно, де вирувала чи не остання весна мого життя, — проте що поробиш: із ким сидиш — того і слухаєш.