Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Спочатку слухав тільки я, та згодом до Журби почали прислухатись усі навколишні столи. Дехто навіть стільці ближче попідсував, аби чути було нормально, — в будинку престарілих усі недочувають, це я вам із власного досвіду кажу. Так-от, Журба, наче старий трактор, то пригальмовував із оповіддю, то набирав хід, і врешті ми дізнались усі подробиці тієї події.
Отже, вийти на кабанчика викликався один із родичів нареченого, та, мабуть, випив іще по дорозі й схибив, промахнувся.
З першого разу не вбив тварюки. Кабан заревів, вихопився з рук тих, хто його тримав, і побіг на город. Наречений — за ним, той родич — теж. Біжить, весь у кровиці, з величезним ножем у руці.
А з боку городу жив сусід, котрий не прийшов на весілля. Чи то не покликали, чи то він просто ще не встиг долучитися до свята, залагоджуючи спочатку господарські справи: копав яму під новий туалет. Тут Григорій не пам’ятав усіх подробиць.
Отже, чоловік із лопатою стоїть у ямі, й тут повз нього пробігає той кабан. Чоловік чує — щось відбувається, та кабан уже пробіг і він його не побачив. Сусід цей починає вилазити з ями на гомін і бачить, що через його двір біжить сусід, а за ним — якийсь чоловік із закривавленим ножем. І десь люди кричать.
Ну, він знову дриснув у яму, пропустив сусіда, а того невдаху з ножем ударив ззаду лопатою по горбу. І вбив із першого разу. От що значить тверезий! Треба було його кликати на кабана, мабуть. Але пізно. Й от судять того сусіда за вбивство, і суддя його питає: «Чи хотіли ви вбити незнайому людину, котра бігла через ваше подвір’я?». А той чесно і каже: «Так, хотів». Вирішив же, що він за нареченим женеться, ще й із ножем.
Суддя тоді перепитує: «А може, ви не хотіли вбити, а тільки вдарити?». Бо це ж інша стаття, — вочевидь, хотів його на менший термін натягнути, зовсім як у школі, коли хорошому учневі треба трішки допомогти. Але той сусід чесно каже: «Ні, я хотів його вбити».
Тут уже Йосип не втримався і хрипко спитав:
— І шо?
— Шо-шо? — сумно перепитав Журба. — Дали тоді йому дванадцять років. Адвокатша, дурепа мала, не пояснила чоловікові, що до чого. А може, то він її слухати не схотів, а зробив по честі.
— По честі? — гнівно підвівся Старенький і жбурнув виделку на підлогу. — По честі? — повторив він іще гучніше. — І ти, падло гугнявоє, руцю свою корявую поднял за ето дєло, да?
— А шо тут подєлать? Оно ж закон надо уважать, — неохоче зізнався Журба і потупив очі.
— У нас в колонії Макарєнко тоже бил одін, — стучал напостой, хотєл, как лучше! — закричав Йосип, додав іще пару слів, яких я не хочу пригадувати, й підлетів до столу, схопивши по дорозі Рибин стілець. Не знаю як, але я встиг підскочити і схопити той стілець за ніжку. Тому удару й не вийшло — тільки стіл зачепив, збивши на підлогу пластиковий посуд.
— Уб’ю, падло! — верещав Йосип, намагаючись вирвати в мене стілець.
Тут уже і Славентій підлетів, і Матвіївна, — всім гамузом ми ледве його вгамували. А коли прибігла Зінаїда, то, за її наказом, відтягнули Йосипа до підсобки і зачинили в холодній коморі, де адміністрація тримала крупи та картоплю. Він бив ногами у двері й кричав нам, що з принципу перепортить усі запаси, проте це вже було неважливо.
З двору покликали Петра, який колов дрова. То був майстер, котрий приходив зі села й відповідав за чоловічу роботу з котлами, трубами та балонами з газом. Я спочатку плутав його з Петровичем, але згодом уже розрізняв, хто з них де. Петра як молодого приставили до дверей, а самі повернулися до зали вирішувати, як бути.
Я відкотив Журбу до палати й сів на ґанку віддихатися. Там хоч і холодно, зате не було нікого. Я там довго сидів — на сходах. За простату вже було пізно переживати. Намагався якось угамувати серцебиття і розмірковував, чому так стається з людьми, що їм ніяк не вдається порозумітися.
Скриньку привезли після обіду мікроавтобусом дві жінки, міліціонер і товстий неприємний дядько в дорогому сірому пальті, в якому, мабуть, випускають із інституту чиновників. І ховають потому теж у ньому, коли вони вже досхочу нап’ються нашої крові. Завідувачка робила всім великі страшні очі й пурхала навколо нього послужливою господаркою.
Нас усіх зібрали в їдальні, де стільці розставили, як у театрі, а столи зсунули до роздачі, утворивши дільницю. Усі повдягалися найкраще: Журба в кітелі, Славентій в орденах… Пообіцяли потому погодувати з тістечками, які привезли разом зі скринькою. На це всі так жваво почали аплодувати, ніби знову голод.