Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Крива набрала було повітря щось розказати про своїх великих друзів, але Зінаїда її швиденько обірвала і продовжила розповідати про важливість парламентських виборів у нашій країні, при цьому постійно поглядаючи на важливого гостя, ніби за ухвалою. Так розповідає вірша трієчник, коли на іспит приїжджає комісія з району.
Потому слово взяв гість. Щось теревенив про те, як місцева влада переймається нашою важкою долею, пообіцяв виділити нам автобус на екскурсію та на концерт до Дев’ятого травня. «На ето у ніх дєньгі єсть», — єхидненько прокоментував це Петрович від підвіконня, та всі вдали, ніби нічого не почули.
Потому міліціонер приніс якусь коробку, і з’ясувалося, що це — відеомагнітофон, який нам дарує місцева влада. На коробці, щоби ми не переплутали, за кого голосувати, було чимало синіх наклейок. На це мешканці відповіли довгою овацією, навіть Журба гучно плескав у долоні. Утримався тільки я.
До магнітофона нам подарували дві касети: з фільмами «В бой идут одни старики» і «Веселые ребята». Відразу почалися суперечки, що дивитися спершу, ніби мало цього діла ми переглянули за життя. Наостанок той кінь у пальті щось пожартував про весілля Славентія з Глашею, і всі знову старанно засміялися.
Дивитися на все це було неприємно. Я мав великий досвід спілкування з такими людьми і не жадав продовження, тому пішов до маніпуляційної, де перечекав голосування, перечитуючи земляка Нечуя-Левицького. «Кайдашеву сім’ю», — інших його книжок тут не було.
За деякий час мене там знайшла захекана Анатоліївна і покликала до столової, бо всі проголосували і треба скриньку зачиняти й сідати урочисто пити чай. По дорозі вона пошепки розповіла мені, що минулого разу Старенький своїми питаннями та підколками ледь не довів цю поважну людину до сказу, спортив бюлетеня і був видалений із імпровізованої виборчої дільниці до палати. І що добре, що його сьогодні зачинили в коморі. Тільки би він там не замерз і не вмер…
— А це наш Ковтун, — з притиском протягнула Зінаїда, побачивши мене у дверях. — Що, не будете голосувати, Богдане Васильовичу?
— Боже збав, буду, — в тон їй відповів я і підійшов до жінок, які під підпис видали мені велику паперову портянку.
— Значить, отут вам треба поставити галочку, — сказала мені одна з них і постукала олівцем навпроти порожнього квадратика в середині довгого списку.
— Я сам вирішу де. Сам тридцять років пропрацював у комісії, — спокійно відповів я.
Тітка зло цикнула, а Зінаїда тихенько сказала чиновникові: «Я ж казала». Та я почув. Вивів велику галочку навпроти наших, старанно навів її, перевірив, чи не зітреться, чим викликав чергову порцію незадоволення від працівниць, запхав портянку до прозорої скриньки, нарочито перевірив її міцність і наявність печатки на кришці, а потім уже пішов до себе в палату, спиною відчуваючи осудливі погляди зацікавлених осіб.
Йосипа випустили ввечері, коли дорогі гості вже поїхали, а всі радісно пили чай в очікуванні кіно. Я пішов до палати з бажанням дочитати книжку, але там уже був Йосип. Він стояв на підвіконні й курив у кватирку. Зазвичай він виходив курити надвір, де гуляв із Бродягою, та цього дня вирішив, що досить із нас комфорту. Можна було би вилаяти його за це, бо смерділо на цілу палату — щось дешеве та зле він курив. Але ми й так ходили ворогами, і не було вже сил на чвари.
— Тебе це вб’є, чув? — запитав я, додавши до голосу дещицю незадоволення.
— Тю, а шо меня оздоровіт? — запитав він у відповідь, розвернувшись обличчям до палати. Судячи зі звуків, хтось був у санвузлі першої палати: там гучно плескало та зойкало. — Шо там черті? Отдалі госдолг і ніштякі топчут? — запитав мене Старенький і, ставши навшпиньки, смачно харкнув у кватирку.
— Мабуть, уже їдять ті тістечка. Але так сумно за всім цим спостерігати, — зізнався я і сів на койку. — Скільки ж років це бачив, сам же у школі вибори проводив, але щоразу важко.
— Ну, в тюрьме тяжело первиє дєсять лєт, а потом — как по маслу, — відповів Йосип, кинув бичка, зачинив кватирку і зліз донизу.
До палати важко вкотився Журба, застрягнув своїм візком біля шафи й довго борсався, намагаючись від’їхати. Я би йому допоміг, але в палаті було так вузько, що до нього я би ніяк не дістався.
Тільки й зміг, що лягти, прибравши ноги з проходу. Григорій нарешті впорався з керуванням, під’їхав до свого ліжка і сповз на місце, важко дихаючи.