Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
До приїзду Дмитра й до візиту нового знайомого Марта поставилась цілком байдуже. «Все це не те, не те»,— подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселої і чемної господині, але нові гості за розмовою ніби про неї й забули. Тоді й вона перестала на них зважати. Кімната щораз більше сповнювалась тютюновим димом, що поволі облягав лампу під скляним абажуром у формі тюльпану. Кутки в кімнаті потемніли, і дівчині починало здаватись, що вона далі й далі відсувається від людей, що коло неї сиділи, і з тої далечі бачила їх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кінець біноклю.
— Благословіть форточку одкрить,— сказав до неї кооператор,— А то тут газова атака.
Марта здригнула.
— Відчиніть краще грубку, однаково витягне,— сказала вона.— Ви вже все, товариство, переговорили?
— Ми торкнулися багатьох питань,— сказав Славенко,— але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче відомих, не вважав за потрібне заперечувати моїх тверджень, хоч і не погоджувався з ними.
І>(, пи казали не те, що думаєте,— похмуро сказав Дмитро.
Ви берете на себе невдячну роль читати в моїй душі,- зауважив Славенко.
ІІому піхто не відповів, і небезпека мовчанки раптом повстала в кімнаті. Але Славенко не дав їй поширитись І промовив, підводячись:
За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно п.іншій час та перепросити наприкінці, що я прийшов псинірошений і, може, навіть перешкоджав своєю присутністю.
— О, ні, заходьте й далі, будь ласка, — сказала Марта.
— З радістю скористуюсь вашим запрошенням при першій же нагоді,— відповів професор, і дівчині прикро пало від пихуватості його тону. «Чому він зневажає мас?» — подумала вона.
— І я теж, Юрію... я теж піду,— сказав Льова.
Вони вийшли разом, і Славенко сказав на вулиці:
— От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцільних балачках та порожньому змаганні. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце світяться вікна, ю скрізь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стільці, а на них люди, що сидять, курить і розмовляють. Це зветься «бувати в товаристві». І, звичайно, ми скрізь побачили б одну з безлічі дівчат чи жінок, круг якої це товариство купчиться, як ошурка коло магніту. Все це старе, друже, як світ, і нудне без краю; це є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось... Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав мені, яку колосальну силу ще має над людьми традиція і скільки праці ще треба докласти, щоб ^раціоналізувати людські відносини.
— Багато є нерозв’язаного, — сказав Льова. — І щомить трапляється незрозуміле... Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв’язав, а потім бачиш, що ні, і,., треба починати все спочатку.
— Розв’язати невелика річ, але треба вміти застосувати розв’язання до життя. Ми отруєні старими схемами, а розумова протиотрута в людині ще тільки виробляється. Я говорю, звичайно, про загал... Власне, тільки десять років тому наша революція поклала початок масового виробу тієї протиотрути. Так стоїть справа. І мені навіть виникає сумнів, чи не пустився я сьогодні в міркування та суперечку з підсвідомого бажання висунутись перед дівчиною, з якою ти мене сьогодні познайомив.
— А що ти думаєш,.,— жваво почав Льова.
— Я думаю, що це безглуздо й смішно,—сухо урвав його біохімік.
Коли Славенко вийшов, у кімнаті ще на хвилину лишилась якась нашорошеність, немов по одвідинах офіційної особи, що з’явилась у неприємній справі.
— Намолов сім мішків...— пробурчав нарешті кооператор.