Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.
— Заходьте,— крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.
— Ах, це ви! — сказала дівчина.
Вона побачила його двічі за один раз — по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадниць* ки зник із її пам’яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.
— Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? — трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.
— Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.
— Для мене теж,—сухо відповів він.— Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник... Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.
— Не знаю,— сказала дівчина,— я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.
— О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.
— У мене й так його досить.
— Безлад в обстанозі є ознака душевної неусталеності,— сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола,— між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність... Ось, до речі, ваш гребінець.
— Ах, це я поспішала на посаду,— скрикнула дівчина, червоніючи.— Ні, давайте я краще сама шукатиму!
— Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи...
— Прошу, я дуже рада.
— З чого власне?
— З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.
— Так,— невизначено промовив Славенко.— Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.
— Може, ви роздягнетесь? — запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов’язки господині.
— Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю,— сказав Славенко.— Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!
— А день був чудовий,— сказала дівчина.
— Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його... тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану...
— Рабиня? — здивовано спитала дівчина.
— Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені...
— Але ж це дрібниці,— сказала Марта, посміхнувшись.
Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зозсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого зід неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.
— Так, це дрібниця... для тих, хто живе дрібницями,— сказав Славенко.— А коли людина в своїй праці,—власне, задля успіху своєї праці,— силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.
Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину— мовляв, чи зрозуміла ти? Марта дуже зніяковіла.
«Він суворий»,— подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.
— Наукова галузь, де я працюю, — провадив Славенко,— вимагає від дослідника,— крім хисту, розуміється,— двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він ие заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима річ, наш організм пристосований не до мисления, а до м’язевої роботи, і коли він мислить, то зазнає подвійної шкоди: не тільки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить.