Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Вечірнє зведення підтверджує це, — сказав командарм, — білі зняли з південного й північного напрямків чотирнадцять чи п’ятнадцять полків і пересувають їх грунтом… Це — крім офіцерської бригади…
— Таким чином, — сказав голова Військради, — противник сам для себе створює обстановку, в якій, — якщо ми без вагання будемо рішучі і сміливі, — він сам підставить нам для розгрому свої головні сили. І наше завдання завтра — не відбити атаку, а знищити ядро Донської армії…
Начальник артилерії широко усміхнувся, сів, стукнув себе кулаком по коліну.
— Сміливо! — сказав. — Сміливо! Заперечувати нічого. Так я ж йому таку баню влаштую, аж до самого Дону будуть утікати без пам’яті.
Голова Військради підсунув свічку до триверстової карти, і начальник артилерії почав давати роз’яснення, як він має намір розташувати батареї: тісно, вісь до осі, у скільки ярусів.
— Не закопуйся в землю, — сказав йому командарм, — став гармати на відкритих пагорбах. Піхоту підведемо до самих батарей. Іди дзвони командирам.
Через кілька хвилин на всьому сорокаверстовому фронті почався мовчазний і поквапливий рух. По темній рівнині, над якою висипали на небі зірки і Чумацький Шлях мерехтів так, як буває тільки в деякі осінні ночі, мчали кінні запряги з гарматами й гаубицями, повзли —: по вісім пар коней — важкі гармати, скоком проносились вози і двоколки. Непомітно знімались і відступали піхотні частини, згущаючись на звуженому півкільці оборони.
На сивій від інею рівнині горністи заграли зорю, піднімаючи на бій козачі полки. Викотилось сонце з-за волзьких степів. Загриміли вдалині гармати. Застукотіли кулемети. Червоний фронт мовчав, він був весь у тіні, проти сонця. Всім батареям було сказано: ждати сигналу — чотирьох високих розривів шрапнелі.
Атака білих почалась ураганним вогнем з лінії обрію. Все живе прилягло, скулилось, причаїлось, кожен горбок, кожна ямка стали захистом. Крізь гуркіт лунав часом дикий крик, та разом з груддям вирваної землі злітало колесо од воза або димуча солдатська шинеля. Сорок п’ять хвилин тривала артилерійська підготовка. Коли люди змогли підняти голови, — вся рівнина вже колихалася од військ, що рухались вперед. Ішли в кілька рядів, наставивши штики, офіцерські цепи, не поспішаючи і не лягаючи, за ними дванадцятьма колонами йшли офіцерські батальйони, з інтервалами, як на параді. Маяли два полкові прапори, підняті високо. Надривно тріщали барабани. Свистали флейти. А позаду, за піхотою, колихались чорні маси незчисленних козачих сотень.
— … Іване Іллічу, оце класові вороги! Оце вояки!
— Одягнені… Взуті… М’ясом годовані…
— Ох, жаль буде таку одежу рвати…
— Товариші, перестаньте балакати, насторожіть увагу.
— Так ми ж з остраху заговорили, товаришу Телєгін…
Передні ряди прискорили ходу, вони були вже за п’ятсот кроків… Можна було роздивитися обличчя… Не доведи господи побачити ще раз такі обличчя, — з запалими, білястими від ненависті очима, з обтягнутими вилицями, напружені перед тим, як роздерти пащі ревом: «Ура!»
Начальник артилерії висунувся по пояс у пролом в цегляній стіні водокачки, випростав позад себе руку, щоб нею подати сигнал телефоністові: чотири шрапнелі! Ждав ще хвилину: цепи й колони, що колихалися в розмірній ході під барабани і флейти, повинні перейти лінію навкружної залізниці. Ще хвилина… Аби тільки вони, чортяки, не перейшли з кроку на біг…
— … Товаришу ротний… Не можу більше… Їй-богу…
— Лізь в окоп назад, так твою…
— Нудить… Я ж одійду тільки…
— Уб’ю, так твою…
— Товаришу Іван Гора… Не треба!
— Бери гвинтівку!
… Начальник артилерії загадав: оці передні дійдуть до стовпчика… Передня частина вже вигинається, колишеться, вже люди ступають косолажо, сяк-так… Примружившись, він чітко бачив цей скособочений стовпчик з обривком дроту… Отож він вирішував долю всієї атаки, долю сьогоднішнього дня, долю Царицина, долю революції, чорт візьми!.. Он той — у жовтих чоботях — вирвався перший, ступив за стовп… Начальник артилерії розтулив за спиною кулака, розчепірив пальці, висунувся з пролому, ревнув до телефоніста: «Сигнал!..»