Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
З смертию Юрия Львовича вступаємо ми в період обнятий моноґрафічною лїтературою про останнїх галицько-волииськнх князїв й пізнїйшу боротьбу про їх спадщину.
Лїтература ся розвинулась особливо в останнїх десятолїтях XIX в. Окрім курсів історії Галичини й Волини Шараневича, Андріяшева й Іванова сюди належать ще: Антоновича Очеркъ в. кн. Литовскаго, 1878, передрук. в Монографіях І c. 50 і далї, Дашкевича Зам Ђ тки по Исторіи Литовско-рускаго государства, К., 1885, с. 44 і далї, спеціальні статї: Jiri II, posdledni knize weskre Male Rusi, kriticky pokus Jana Re&abka (професора празької торговельної академії) — Casopis musea kralostvi ceskeho, річн. 1883 — солїдна моноґрафія, що оживила дуже лїтературу сього часу і особливо мала важне значіннє в питанню про особу Юрия II. Петербурською академією був зладжений її переклад з додатком статей: І. Линииченка Зам Ђ чанія на статю г. Режебка о посл Ђ днемъ княз Ђ всей Малороссіи Юрі Ђ II — 1884, А. Кунїка Объяснительное введеніе (збірник текстів), і деяких дрібнїйших; збірник сей був видрукований петербурською академією ще 1885 р., але не вийшов іще і досї; в остатнїх лїтах до нього прилучено фототипичне виданнє грамот галицьких князїв, і має бути до них долучена розвідка про печатки сих грамот; при сїм другім виданню користаю з удїлених минї друкованих аркушів сеї збірки 9 ), що мабуть незадовго вже вийде. Статею Ржежабка була викликана також статя А. Лонґінова — Грамоты малорусскаго князя Юрія II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича Холмскаго XIV в. (Чтенія московські, 1887, II) — критичний перегляд поглядів Ржежабка, зроблений досить слабо. Статя Лонґінова викликала статю Линниченка в його Критическім обзорі нов Ђ йшей литературы по исторіи Галицкой Руси, Ж. М. Н. П. 1891, V. Розвідка Іванова — Картка з історії Волини на початку XIV в. (Записки Наук. тов. ім. Шевчеика, т. II, 1893) увійшла в скороченню в його книжку про Волинь. Окрім того: Филевичъ Борьба Польщи и Литвы-Руси за Галичско-владимірское насл Ђ діе с. 42-3, 50-61 і його ж Къ вопросу о борьб Ђ Польши и Литвы-Руси за Галицко-владимірское насл Ђ діе — Ж. М. Н. П., 1891, XII, А. Рrоchaska — W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. — Kwartalnik historyczny, 1892,I. Линниченко -Черты изъ Исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894 (український переклад в VII т. Руської Історичної Біблїотеки и. т.: Суспільні верстви Галицької Руси, 1899), Леонтовичъ — Очерки Исторіи литовско-русскаго права, Спб. 1894, гл. VII. Вкінцї „Дополненія къ зам Ђ чаніямъ” Линниченка, з поводу першого видання сього тому моєї Історії, в вгаданім збірнику академії, і статейка Ан. Повра про угорсько-руські відносини в. XIV: Magyar-ruthen erintkazesek a XIV-ik szazadban (Szazadok, 1904).
13. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї (до c. 117).
Берестє й Дорогичин у володїнню Кейстута виступають в трактатї 1366 р. (друк. в Kwartalnik-y histor. 1898 c. 513). Кладучи перехід сих земель до Литви на друге десятолїтє XIV в. й припускаючи війну Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию декотрих з них, учені виходили з таких пізнїйших звісток:
1. Компілятор 2-ої пол. XVI в. Стрийковский, переповідаючи звістку ширшої русько-литовської лїтописи про війну Гедимина з Львом луцьким, поясняв її тим, що той Лев під час війни Гедимина з рицарями відібрав був від Литви Дорогичин і Берестє (І c. 364). Хоч Стрийковский взагалї дуже довільний в своїх об'ясненнях і додатках, але припускають, що сю звістку він зачерпнув з якогось поважного джерела, і з неї виводять, що значить ще перед тим Дорогичинсько-Берестейську землю відірвано від Волини.
2. Затрачена тепер історична статя, що була звістна польсько-литовському історику Нарбуту, і по його словам мала дату 1488 р. 10 ), описуючи смерть Витеня під 1315 р., мала казати, що в момент його смерти Гедимин був у походї на Русь (w wyprawie ruskiej — IV c. 464, na jakiejs wyprawie do Rusi — ib. 466). Полишаючи на боцї те, що Нарбут взагалї історик досить непевний, і припускаючи, що ся його звістка дїйсно має вигляди автентичности, треба сказати, що вона зовсїм не поясняє, на яких руських князїв ходив походом Гедимин, отже тільки зовсїм гіпотетично можна привязувати її (як то роблять нпр. Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Іванів) до Волини, до Юрия Львовича, і припускати, що як раз ся війна закінчила ся прилученнєм Дорогичина й Берестя до Литви (а декотрі, як Шараневич й Іванів, припускають, що в сїй війнї Юрий наложив головою).
8. Ширша русько-литовська лїтопись (кодекс Биховця й иньші), зладжена в серединї XVI в. і для давнїйших часів виповнена підозрілими переказами або явно-хибними комбінаціями й недорічностями, оповідає, що Гедимин, закінчивши боротьбу з Прусією, розпочав ряд війн на Українї: з початку пішов на Володимира Володимирського, побив його в битві, де той Володимир наложив головою, й забрав його волости; потім пішов на Льва луцького, але той з переляку втїк до свого зятя Романа в Брянськ, і Гедимин без битви забрав його землю; нарештї побивши київського князя Станїслава на Ірпени, опанував Київщину 11 ). Новійші історики, відкидаючи сї звістки про прилученнє Волини і Київщини Гедимином, припускають, що в оповіданню сеї лїтописи заховала ся память про дїйсні війни Гедимина з волинськими князями (питаннє про Київщину на разї лишаю на боцї), де дїйсно наложив головою оден (Андрій, що мовляв міг мати друге імя Володимира), або й обидва Юриєвичі 12 ). Початок в сїм напрямі зробив Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, 1853, с. 19 і далї), за ним пішли Дашкевич (Зам Ђ тки), Андріяшів, Ржежабек, Іванів; на сїм становищу стоять з дебільшого й иньші сучасні письменники, котрим приходить ся дотикати ся сих справ. Ржежабек нпр., котрого моноґрафія мала особливий авторитет останнїми часами, комбінуючи оповіданнє лїтописи з хронольоґією литовсько-руських відносин, приймає, що 1321 р. Гедимин побив Андрія, і той поляг при тім, а Берестейщина була прилучена до в. кн. Литовського, а на другий рік (1322) Гедимин новим походом ударив на Льва, і той теж наложив головою в битві 13 ). Приймаючи смерть обох Юриєвичів у битві, д. Ржежабек опираєть ся тут на словах Локеткової грамоти 1323 р., про interitus галицько-волинських князїв (як низше), толкуючи се слово так, що вони загинули не своєю смертию. Але слово interitus не має такого виразного значіння.