Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Поки Балух не спав, Ар’я не сміла повертатися до ліжка. Не знаючи, де ще сховатися, вона подалася до божегаю. Їй до смаку був різкий запах смоли смерек та вартових, відчуття трави та землі між пальців ніг, шурхіт вітру в листі. Крізь гай повільно плинув струмок, і в одному місці він проїв землю аж під лісовою підстилкою.
Саме там, під гнилим деревом та покрученими зламаними гілками, вона знайшла свій таємний меч.
Гендрі вперся рогом і відмовився кувати їй справжнього клинка, тому вона зробила собі свій, зламавши держака мітли. Її клинок був надто легкий і не мав належного руків’я, зате Ар’ї подобався гострий розщеплений кінець.
Коли Ар’я мала вільну годину, то прокрадалася сюди задля того, аби виконувати вправи, що їх навчив її Сиріо Форель. Вона пересувалася босоніж впалим листям, рубала гілки, збивала листки з дерев, а інколи навіть видиралася на дерева і танцювала серед верхніх гілок: рухалася вперед і назад, чіплялася за кору пальцями ніг і щодня стояла дедалі впевненіше, бо до неї поверталося почуття рівноваги. Найкращий час був уночі — в ці години її ніхто ніколи не турбував.
Ар’я полізла нагору. Опинившись у царині листя та гілля, вона витягла меча з-за паса і на скількись часу забула про усіх: пана Аморі, Кровоблазнів, вояків її батька, геть усіх. Лишилося тільки відчуття грубої кори під ногами, свист меча у повітрі. Зламана гілка стала Джофрі, й вона лупцювала її, доки не збила додолу. Королева, пан Ілин, пан Мерин, Хорт — всі вони були тільки листям, та все ж вона вбила їх теж, пошматувала на мокре зелене ганчір’я. Коли рука її стомилася, Ар’я всілася на велику гілку, щоб перехопити прохолодного темного повітря і послухати виск кажанів, що саме полювали. Крізь листяний покрів вона бачила білі, мов кістки, гілки серце-дерева. «Звідси воно майже таке, як у Зимосічі.» Якби ж воно і було те саме… тоді вона б злізла униз і опинилася вдома. А може, навіть знайшла б свого батька під оберіг-деревом, де він сидів завжди.
Запхнувши меча за пасок, вона ковзала з гілки на гілку, поки не дісталася грунту. Місячне світло пофарбувало гілля оберіг-дерева сріблясто-білим кольором, але п’ятикінечні червоні листки стали проти ночі зовсім чорними. Ар’я рушила до дерева, та раптом витріщила очі на обличчя, вирізане у стовбурі. Жахливе обличчя зі скривленим ротом, з палаючими, повними ненависті очима. Може, саме такий на вигляд і є бог? А чи можна завдати богові болю, як людині?
«Мабуть, треба помолитися», раптом подумала Ар’я. Вона стала на коліна, та не знала, з чого почати. Нарешті зчепила руки разом і проказала подумки: «Допоможіть мені, старі боги. Допоможіть витягти бранців з підземелля, щоб ми разом вбили пана Аморі, та відведіть мене додому, до Зимосічі. Зробіть з мене водотанцюристку і вовчицю. І зробіть так, щоб я більше нікого ніколи не боялася.»
Цікаво, чи цього досить? Може, треба молитися вголос, щоб старі боги почули. А може, ще й довше часу. Вона згадала, що інколи батько молився дуже довго. Та старі боги однак йому не допомогли. Згадавши про це, Ар’я розсердилася.
— Ви мали б допомогти батькові! — дорікнула вона дереві. — Адже панотець молилися вам увесь час! Та начхати мені, допоможете ви чи ні. Напевне, ви б і не змогли, навіть якби схотіли.
— З богів не глузують, дівчинко.
Голос її налякав. Ар’я скочила на ноги й витягла свого дерев’яного меча. У темряві стояв Якен Ха-Гар — так тихо, що здавався одним з дерев.
— Чоловік прийшов почути ім’я. Одне, друге, а потім третє. Тоді чоловік скінчив би свою справу.
Ар’я опустила розщеплений кінець до землі.
— Звідки ви знали, що я тут?
— Чоловік бачить. Чоловік чує. Чоловік знає.
Ар’я роздивилася його підозріливо. Чи не прислали його, часом, старі боги?
— Як ви примусили собаку загризти Виса? Чи не викликали ви Роржа та Гризла аж із пекла? А чи справді вас звати Якеном Ха-Гаром?
— Деякі люді мають багато імен. Куна. Арік. Ар’я.
Вона сахнулася від нього і вперлася спиною у серце-дерево.
— То вам Гендрі сказав, абощо?!
— Чоловік знає, — мовив він знову. — Так, знає, вельможна панно Старк.
Може, боги й справді надіслали його відповісти на її молитви.
— Мені треба, щоб ви допомогли витягти тих людей з цюпи. Гловера, решту, всіх. Треба вбити варту, якось відчинити двері…
— Дівчинка забуває, — м’яко мовив він. — Двох вона має, а заборговано трьох. Якщо мусить померти хтось із варти, досить сказати його ім’я.
— Але одного стражника вбити не досить! Щоб відчинити цюпу, треба повбивати усіх! — Ар’я вкусила губу, щоб не плакати. — Врятуйте північан, як я врятувала вас.